Вадим Войтик: «Звільняйся, або тебе в асфальт закатають»...

Екс-гендиректор ТОВ «Економічна медіа група» і шеф-редактор проекту «Статус» – про керівні настанови в українській журналістиці часів свободи слова.

Вадим Войтик залишив посаду генерального директора ТОВ «Економічна медіа група» у червні. За офіційним повідомленням «Медіаінвест груп», звільнення відбулося за згодою сторін.



Національну мережу ділових видань «Статус» було створено у жовтні 2005 року за участі видавничого дому «Галицькі контракти» і групи «ТАС». Рік по тому компанію-видавця «Статусів» придбав холдинг «Медіаінвест груп». Тодішнє, та й теперішнє керівництво наголошує, що саме зі «Статусом» пов’язані неабиякі плани холдингу, запорукою чому – чималі інвестиції в проект.



Водночас навколо проекту продовжуються неоднозначні події. В лютому його керівник Вадим Войтик заявляв про своє неправомірне відсторонення від посади. А компанія заявила про реструктуризацію мережі «Статус». Після масових протестів колективу «Статуса» Войтика на посаді було поновлено, а про реструктуризацію на певний час забули.

На його місце призначено Ірину Федоришину, яка раніше займала посаду головного редактора журналу «Статус. Экономические известия. Киев».

Місяць тому Войтик відмовився коментувати власне звільнення. Нині він готовий розповідати.



– Пане Вадиме, хто придумав «Статус»?

– Його придумала наша команда – людей, що колись спільно працювали в регіональній структурі одного з медійних холдингів. Прайс-листи, які випускала ця компанія, перестали цікавити власника. Само собою, що лише прайс-листи навряд чи стали б достатньо привабливими для швидкого просування. Але ми були переконані в силі проекту. Та й нові проекти нині запускаються чи не щотижня, у тому числі в діловому сегменті. Його вважають вдячним з точки зору цільової аудиторії. Тож ми запропонували ринку саме мережу регіональних ділових журналів – медіа-бутербродів із місцевого ділового журналу і рекламного класифайду.



Погодьтеся, завдання запустити, синхронізувати, адаптувати і, врешті-решт, управляти дюжиною журналів і «чортовою дюжиною» офісів – не з простих. Тож ми вигадали так звані рекламні супермаркети, щоб клієнт у будь-якому місці країни міг через наш офіс розмістити своє оголошення у будь-якому з наших видань.



Ми придумали онлайн-бронювання рекламних площ, персональні сторінки для рекламодавців із можливістю фактично електронного магазину і звітністю про хід виконання договору на розміщення реклами. Розпочали роботу над системою формування контенту журналів через інфобанки.



Наш великий плюс (зрештою, як і мінус) був у тому, що не надто спираючись на столичний досвід, багато речей вигадували «з нуля». Нам казали: ви не знаєте, так ринок не працює! Але ми запустили свою технологію продажів. І вважаю її цілком успішною.



Наша технологічність дозволила побудувати і, як на мене, доволі сильну корпоративну ідеологію. Досвідчені менеджери мене зрозуміють – об’єднати в один колектив тринадцять офісів у різних куточках України доволі непросто.



– Вам вдалося зробити проект прибутковим?

– Хороше запитання. Відповідаючи на нього, не хотів би нагадувати Юлію Тимошенко, яка весь час хоче, але їй постійно заважають. Загальний інвестиційний план передбачав вихід у нуль у наступному році. І ми, переконаний, зробили б це. Просто треба менше революцій, потрібна стабільність виконання зобов’язань власником; треба, аби структура управління допомагала, а не використовувала проекти як транзитери для здобуття коштів на своє утримання.



Якщо власника влаштував бізнес-план, то безглуздо обговорювати питання прибутковості до відповідного часу. Хоча справедливості заради скажу, що з боку інвесторів ніхто цим і не дорікав. «Статус», – і я знаю, про що говорю, – один із найуспішніших за динамікою медіапроект не лише в МІГ, але і в Україні загалом.



Під час конфлікту мені неодноразово нагадували, що ані я, ані мої колеги – не власники і жодних прав на «Статус» ніхто з нас немає. Питання доволі дискусійне. З усіх високих рівнів регулярно озвучувалися твердження, що топ-менеджменту через опціони передадуть у власність частину активів компанії. Ясна річ, що нічого для цього не робилося.



Зауважу: «Статус» відрізняється хоча б тим, що не власник придумав цей проект, не власник придумав його концепцію, назву, структуру, методи реалізації, не власник знайшов бодай одну людину, котра працює в цьому проекті. Все це зробила команда «Статусу» самостійно. Само собою, що без грошей інвестора проекту не було б. Але і без згуртованої команди, яка придумала все це, ніякого проекту не було б тим більше!



– Але ж це МІГ створив регіональну мережу!

– Це міф. МІГ купив регіональну мережу, яку вже було створено. Точніше не МІГ, а афілійовані з ним власники.



– Щодо власників. У пресі МІГ пов’язують із ІСД. Це правда?

– Власника (його ще можуть називати акціонером, інвестором, засновником), а точніше його представника я взагалі бачив двічі чи тричі. Є якась людина, вона сидить у якомусь кабінеті й ніби як очолює, наприклад, інвестиційну компанію. А та компанія заснувала медіабізнес. А її, у свою чергу, заснувала ще одна компанія, номінальний директор якої сидить за сусіднім столом. І так далі. Тож кого там із ким пов’язують, можна лише дофантазовувати.



– Але ж вас приймали на роботу! Очевидно, що були якісь переговори, домовленості, гарантії... Хтось же з вами контактував з боку власника?

– Знаєте, у трудовому законодавстві є такий термін: «власник або уповноважений ним орган». Так от зі мною зустрічався хіба що «уповноважений ним орган». І те, що він уповноважений, я побачив лише в останнього «органу».



Парадоксально, але це доволі поширений «бардак» у встановленні відносин «акціонер-менеджер» саме в медіа. В деяких медіа справжній власник взагалі захований у швейцарському банку. Менеджери можуть роками не бачити нікого, окрім такого собі чарівника країни Оз, що віщує з-за ширми. Є якісь люди, вони чомусь сидять у певних кабінетах...



Хоч був такий період, місяця півтора, коли з керівниками усіх медіа, які пов’язують із ІСД, зустрічався один зі справжніх господарів.



– Тарута, Гайдук?

– Це не має значення. І взагалі, може мені деякі епізоди наснилися. Так от, наснилося мені, що я запрошений у солідну будівлю у престижному районі Києва. І там, у залі для переговорів, сидить компанія головних редакторів. І отой найголовніший пан упродовж кількох годин (а одного разу це тривало понад шість годин) щось розказує.



Взагалі було цікаво. Розумна людина у своєрідній манері доносить лінію поведінки своїм медіа. Він розповідає свої враження від того, що відбувається, оцінює політичних діячів… Жодного разу не йшлося про те, кого там «валити» чи тому подібне. Більше того, частина пов’язуваних із ними медіа є показово аполітичними. Наприклад, у «Статусі» було прямо заборонено приймати до розміщення політичну рекламу, особливо у період виборів.



– Але ж це чималі гроші!

– Так, але невідомо, як би ці гроші позначилися на загальній репутації. Я не можу знати, які підводні камені були за цим рішенням (а його також я отримав від голосу за ширмою), проте саме рішення мені дуже сподобалося.



«Статус» видається одночасно і в Донецьку, й у Львові. Й цілком прогнозовано у західному випуску розміщувались би меседжі від регіоналів, а в східному – від БЮТ, наприклад. Читачі з готовністю приймають такі матеріали саме як позицію газети, не розбираючись, де реклама, а де – ні.



– Як на мене, ви дещо спрощено коментуєте це питання...

– Може й так, але навіть оранжеву плашку під оновленим логотипом у Донецьку дехто сприймав так: а, ви помаранчеві. Ми ж дійсно не торкалися політичних тем навіть на рівні реклами, і лише в редакторській колонці я дозволяв собі поміркувати на навколополітичні теми.



Але щодо зустрічей із власником... Таких зустрічей було шість чи сім. Згодом вони припинилися. Між іншим, в цей же період МІГ переживав не найкращі часи. Не знаю через що, але фінансові труднощі проекти холдингу переживали і переживають із завидною регулярністю, і це вже загальновідомо. Важко вимагати високих трудових досягнень, нерегулярно сплачуючи зарплату. До того ж у «Статусі» вона дуже невисока, що, вочевидь, влаштовувало керівництво холдингу.



Так от, на моїх очах після розмов про геополітику один із медіаменеджерів звернувся до того найголовнішого пана з офіційним листом. Мовляв, як жити далі, люди готові звільнятися, проекти стагнують, а інвестор не виконує своїх зобов’язань! І знаєте, що на це відповіла розумна й поважна людина? «Не заважай, іди працюй».



– Так, про прийом на роботу і ваш контракт?

– А не було ніякого контракту. В статуті сказано, що генеральний директор обирається на посаду на рік чи інший термін. А потім переобирається на новий термін. Все, що я формально мав, – так це папірець виписки зі статуту, що мене обрали. Я ж міг навіть не знати, що компанію, де я працюю топ-менеджером, купили і що вже є нові власники.



– А чому ж ви не вимагали контракту?

– А яке цей контракт має значення? Яку силу? Що я маю право судитися? Це ж наперед програшна справа. Тим паче, що одна річ, коли тебе намагаються якось некрасиво звільнити невідомо ким уповноважені «органи», а інша, коли офіційно висловлена позиція акціонерів. Якщо зі мною не хочуть працювати, то безглуздо чіплятися за таку роботу.



Розумієте, у видавництві такого проекту є щось ірраціональне. З одного боку – це бізнес. З іншого – це ідея, причому масштабна. І ми всі були такі щасливі над нею працювати, що часто навіть не думали про якісь формальності.



– Тим не менше був момент, коли ви активно захищались, у тому числі ціною страйків і заяв із боку працівників, журналістів «Статусу»...

– Ну про цей епізод можна і книжку написати. Моя колега на закид, мовляв, чого це ви тут розшумілися, ви ж шкодите своєму проекту, – відповіла так: «А от ви би пройшли повз, коли б на ваших очах били людину? Особливо тоді, коли б розуміли, що дійсно можете її захистити?». Я надзвичайно вдячний, що саме тоді мої колеги не пройшли повз.



Події лютого цього року, які «Телекритика» назвала найбільшим конфліктом в медіа з часів скандалу на «Інтері», вочевидь мали ті ж причини, що й зараз. Які саме – мало би показати найближче майбутнє. Проте тодішній менеджмент МІГ робив цю «роботу» настільки грубо, що це стало ясно навіть власникам.



Навіщо, скажіть мені, класти перед гендиректором, якого звільняють, два варіанти протоколу зборів засновників і вимагати підписати один із варіантів? В обох протоколах при цьому написано, що збори відбулися за моєї участі, але мотиви звільнення різні. При цьому це роблять люди, які формально не мають до очолюваного мною підприємства жодного стосунку! Ясно, що це дало мені підстави вважати протоколи фальшивими!



Навіщо красти документи, ноутбук, пробувати красти печатки, обшукувати на очах у десятків людей менеджерів «Статусу»? Для того, аби потім стверджувати, що підстав для обурення в людей немає і що страйки інспіровані кимось зі сторони? Як можна людині, що на візитках писала посаду «президент холдингу», особисто сидіти і перечитувати сотні моїх листів особистого характеру, їх цитувати і потім, коли вже почала земля горіти під ногами, протягувати руку дружби?



– Чекайте, це все відбувалося публічно?

– Звичайно! Працівники під светрами виносили трудові книжки, інші документи, аби їх банально не викрали. В цей же час я був вимушений звернутися до однокурсника, адвоката, аби той вивів мене з офісу. І ціною свободи мало не став виклик «Беркуту», адже в центрі Києва абсолютно незаконно цивільними особами, ще й із юридичної точки зору самозванцями, позбавлялася волі людина. (Адже навіть якщо на візитці написано «президент», то я на той момент був легітимним керівником зовсім іншої фірми, а організатори тих справ – рейдерами, які хотіли захопити підприємство.)



Як ви думаєте, треба мені було щось організовувати, коли все це відбувалося на очах у всіх? До речі, заяви про звільнення тоді написало день близько 120 працівників «Статусу», у той час як у компанії працювало понад 200 осіб. Тобто підписали саме ті, хто відкрито протестував проти будь-якого свавілля.



І що ви думаєте? Тодішнім керівникам ще вистачило глузду стверджувати, що ніяких підписів не існує, що остаточно поховало їх, як менеджерів. «Ти не знаєш, із ким зв’язався. Звільняйся, або тебе в асфальт закатають», – от такі бувають керівні настанови в українській журналістиці часів свободи слова.



– А зараз звільнення відбулося з вашої ініціативи?

– За згодою сторін. Це той випадок, коли згода дійсно була. Напевне, усі просто втомилися від такої співпраці. Зрештою, усі сторони обіцяли коректність, мене лише просили про спокій і тишу.



Знаєте, в цьому контексті дуже доречна була замітка від Максима Равреби на «Телекритиці». Що барин-то розумний, це бояри його мутять. І я так само вважав, що все, що можу, це донести альтернативну інформацію до найголовнішого власника. Що не все в тому соусі, під яким подавалися новини на головний стіл...



Мені здалося, що в лютому це вдалося. Я мав тоді дві зустрічі в той «революційний» період. І був навіть здивований однобічною поінформованістю. Мені здалося, не лише я був здивований, раз було змінено головних керівників холдингу, причому у доволі активний спосіб.



– Вас ніби навіть хотіли призначити віце-президентом холдингу...

– Було таке. Ніби. Оце, напевне, точно мені наснилося. Дуже Висока Особа, коли в усьому розібралась (так мені здалося), сказала так: мовляв, президентом ти бути не захочеш, а тому будеш ти віце-президентом, об’єднаєш під собою кілька напрямків, у тому числі комплексний регіональний розвиток проектів. Потім час пройшов, можливо, знову були змінені джерела інформації – одним словом ніяких призначень так і не сталося. Скоріше навпаки.



І я вважаю, що це правильно. Бо навряд чи я би зміг належно «проводити лінію партії», особливо коли вона мені невідома і про неї слід здогадуватися. Мене завжди вважали не надто комфортним топом саме з точки зору гнучкості.



Саме тому я цілком із розумінням сприйняв зараз пропозицію звільнитися по-хорошому. Сто відсотків, що та система цінностей, неясних координат особисто мені не підходить. І не думаю, що вони підійдуть і моїм колегам, які поки що працюють у «Статусі».



– Ви натякаєте на можливість створення нового регіонального проекту а-ля «Статус»?

– От чого б я не хотів точно робити, так це на щось там натякати. В нас дуже поширена практика, саме в медіа, коли вигнані «королі» всім розказують, що от я зараз розвернусь і забабахаю проект ще крутіший. А ви, дурні, залишайтесь без мене, розумного, і кусайте лікті.



Не було особливої проблеми влаштувати «майдан-2» із працівників проекту. Тим більше, що й фінансова ситуація була підходяща. Але навіщо? Люди ж не гвинтики, і те, що ми майже три роки прищеплювали всім відчуття причетності до проекту, не означає необхідності подібних самопожертв. Раптово опинитися на вулиці, ще й із більше ніж помірною попередньою зарплатою – не найкраща перспектива. Хіба шукати спонсорів таких революцій у конкурентів :).



Само собою, я переконаний що нічого доброго проект не чекає. Річ у тім, що весь останній час ми працювали у складі робочої групи з реформування проекту «Статус». І коли побачили, що шальки схиляються не в наш бік (тобто перемагає концепція централізації – все концентрується в Києві, а на місцях в найкращому випадку залишається по парі чоловік) – то створили альтернативну робочу групу.



За чотири дні ми підготували комплексний бізнес-план, який, по суті, так ніхто і не розглянув. Інвесторам було подано інший проект, не знаю, яка його доля, проте, і це ми також зазначали, проект нереальний. Тим не менше, це принаймні змагання ідей, а не «понятій». Наша концепція програла, я написав заяву про звільнення, все логічно.



– Ну а чому ж ви зараз про все це розказуєте? Адже раніше ви згадували про умову не «турбувати» ринок...

– Це була не умова, а радше побажання. Умова могла б бути у якому випадку? Наприклад, власник дізнався про страшні зловживання. Крадіжки там, нецільове використання коштів і так далі. І запропонував: або я тихо собі звільняюсь і тоді всі мовчать, або…



Та тут мова була про інше. Власнику чи його менеджерам було зрозуміло, що я не зможу бути провідником таких реформ «Статусу», котрі би передбачали по суті перекреслення всього зробленого раніше. Ну і зрештою, саме інша сторона відмовилась від дотримання елементарних процедур, не лише тихо і навіть із вдячністю мене звільнивши, але й так само тихо не виплачуючи мені зарплату. Та, зрештою, хоч я і не маю особливих заощаджень, це можу пережити. Мова дещо про інше.



Одна шанована мною людина сказала, чого найбільше бояться в нашій країні – ввімкнути світло. Бо на світлі всім усе видно! От я й намагаюся його ввімкнути.



Довідка



Вадим Войтик, народився 1972 року в Івано-Франківську. За фахом – юрист. Працював у газеті «Західний кур’єр», рекламному агентстві «Акорд», холдингу «Бліц-Інформ». Із жовтня 2005-го по червень 2008 року працював на посаді генерального директора ТОВ «Спорт медіа груп», згодом – ТОВ «Економічна медіагрупа», шеф-редактором проекту «Статус».



«Статус» - національний мережевий медіапроект, до складу якого входять тринадцять тижневиків ділової інформації для шести регіонів: «Схід», «Дніпро», «Донбас», «Захід», «Київ» та «Південь», а також інтернет-портал status.net.ua. Видається з жовтня 2005 року.



До холдингу «Медіа Інвест Груп» входять щоденна ділова газета «Экономические Известия», стрічка новин izvestia.info, журнали «Эксперт Украина», «Expert Ukraine», «Украинский Бизнес Портал», журнали «Вещь», «Driver», «Металл», «LQ» та LQ Driver, рекламний сейлз-хаус «MS Media», збутова компанія СМГ та передплатне агентство «Статус».

Оксана Петрів,

для «Телекритики», 10.07.2008