Ворота в гори

З Івано-Франківська починається вся карпатська туристика. Але часто захекані мандрівники не встигають навіть помітити, в якому ж красивому місті вони пересіли з потяга на маршрутку.

«Ворохта, Коломия, Делятин!» — вигукують водії маршруток на залізничному вокзалі. Вони пропонують приїжджим туристам мандрувати далі: — до каменястих потоків Покуття, таємничого високогір'я Горган, розрекламованих туристичних центрів на кшталт Буковеля, Яремчі чи президентської резиденції в Гуті. Звідси ж двічі на день вирушає у шестигодинну мандрівку австрійською колією легендарна «Червона рута» — транскарпатський дизель «Івано-Франківськ — Рахів», яким можна доїхати аж на Закарпаття. Або дорогою виходити і підніматися на Петрос, Близницю чи навіть прикордонний Піп Іван Марамароський...

Але перш ніж вибратися в Яремчу чи Косів, у королівство топірців та вишиванок, або навіть на Говерлу, варто зупинитися хоча б на кілька годин у самому Франківську. Чи то Франику, як фамільярно говорять місцеві.

ФРАНКІВСЬК VS СТАНІСЛАВІВ

Так я й роблю: озираюсь, оглядаю вокзальний антураж і раптом звертаю увагу на велетенський напис «Київстар» над входом до вокзалу. «Уявляеш, іноземні туристи думають, що це назва міста», — розповідає мешканка Франківська Таня Єрушевич. I справді, напевно, це звучить для них значно звичніше, ніж якесь майже двовимірне «Івано-Франківськ» чи неможливе до артикуляції «Станіславів».

«Насправді це два різних міста, — писав Юрій Андрухович, — власне кажучи, перше перебуває всередині другого, місто в місті. Але ніяк не можна вважати їх тотожними». Андрухович протиставляв станіславівське середмістя та івано-франківські околиці: «Всі ці так звані мікрорайони, промислові території, пустирі, панельні джунглі, ракові пухлини пізньосовіцької урбаністики, сморід і морок, селяни в місті, малолітні злочинці, алкоголіки, наркомани, цілодобові поплавки, стрілянина під дискотеками».

Що в місті є: романтичні сецесійні (Сецесія — стиль у мистецтві. Виник в Австрії, коли група художників на знак протесту проти офіційного академічного мистецтва вийшла зі складу мюнхенської виставкової організації Glaspalast. Вважається початком модерну.) вілли вздовж Липової алеї, конструктивістські кам'яниці середмістя з хаотичними новітніми склопакетними доповненнями, рештки фортечного муру та оборонної споруди замку... А також: синагога, ратуша, вірменська церква, Ринкова площа, створена за центральноєвропейським стандартом, та пішохідна зона головної вулиці Незалежності (так звана стометрівка) — все це сліди однієї імперй, яку недознищила інша.

КРАЄЗНАВСТВО ПІШКИ

Знаменита Колегіата — Фарний костел Богоматері і Св. Станіслава, збудований у 1672-му на замовлення Анджея Потоцького, про що мали свідчити численні статуї, родинні портрети та скульптури Потоцьких.

Саме ім'я Станіслава, сина Анджея Потоцького, й дало назву місту. Туристична література, як правило, згадує розкішні головний і 12 бічних вівтарів храму.

Розташована на майдані Андрея Шептицького барокова катедра, збудована у XVIII ст., спершу була частиною єзуїтського монастиря, яким особисто опікувалась дружина Потоцького, Вікторія. Згодом споруду передали у власність греко-католицької громади.

Посеред площі Ринок — ратуша, склепіння якої має форму хреста, її чотири кути означають сторони світу. Колись із південного боку під галереєю була бляшана фігура єврея, котрий тримав у руках велику хлібину з написом «один грош» — символ того, який дешевий у Станіславові хліб. Тепер перед свіжопофарбованою ратушею — білий фонтан у формі курячого яйця.

Якщо йти до центру пішки від залізничного вокзалу — а це зовсім недалеко — можна дозволити собі насамперед невелику романтичну прогулянку вуличками з літературними назвами — Лєрмонтова, Кобилянської, Довбуша. I порозглядати будинки, балконні гратки, ліпнину на фасадах — усі ці милі дрібниц1і задля яких і варто подорожувати.

Десь у цьому районі було й недіюче зараз легендарне кафе «Лилик», де збиралися представники знаменитого «франківського феномену» — літератори, музиканти й художники: Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Мирослав Яремак, Володимир Єшкілєв, Ярослав Довган, Тризубий Стас, музиканти «Перкалаби» та багато-багато інших.

Сьогодні ці люди вже занадто відомі й самодостатні для того, щоб зараховувати їх до якихось там «феноменів». I те, що вони не поспішають до Києва, а залишаються вдома, подарувало Франківську статус культурної столиці.

Варто постояти на терасі історичного об’єкта — кінотеатру «Люм'єр», збудованого у 1920-х роках і задуманого як готельно-ресторанний комплекс. Сьогодні там — сучасний кінотеатр, обладнаний за останнім словом техніки.

ФРАНИК РОМАНТИЧНИЙ

Поміж потрісканих мурів однієї з найбільш зруйнованих кам'яниць у центрі пробилася трава й позацвітали кущі, здається, жасминові. Вражають не так самі руїни, як контраст їхнього сусідства зі щойно пофарбованим фасадом добротно відремонтованої будівлі поряд.

Естетичні пріоритети мешканців цих розкішних кам'яниць надто відрізняються від уявлень про красу тих людей, які будували місто. Тому сучасні франківці так часто вибивають старі дерев'яні вікна сецесійних будівель і вставляють натомість щільніші, з металопластику. А на місці старої ліпнини намощують над захаращеними старим мотлохом балконами пластмасові дашки кислотних кольорів. Розвішують білизну в дворах. Хоча з усього переліченого якраз білизна дратує найменше... Як знак якоїсь особливої довіри та не розрахованої на чужі очі інтимності.

«Франківськ потрібно оглядати з висоти, — радить Тарас Прохасько. — Місто компактне й саме так справляє найкраще враження. А крім того, так добре видно щільність дахів і обриси першого передгір'я. Щоб ви не сумнівалися, весною з верхніх поверхів Франківська видно сніг на карпатських вершинах!»

Третю, напіввіртуальну категорію будівель поміж вишуканим середмістям і панельними джунглями околиць становлять курйози на зразок нової кам'яниці на площі Ринок. Таня Єрушевич розповідає, як після завершення всіх робіт посеред двору залишився стояти кран — споруджена будівля не дозволяла його прибрати. Цю історію довго обговорювали в пресі, а потім кран таки розібрали — за допомогою ще одного крана.

ВЕЖА, З ЯКОЇ ВИДНО КАРПАТИ

Таня веде мене вулицями середмістя, показує свої улюблені кам'янці, знамениту «переговорку»: велетенський пункт телефонного зв'язку в самому центрі, біля якого тривалий час збиралася молодь, а взимку всередині приміщення було зручно грітися. Тепер на вулиці біля цієї будівлі — книжкові розвали, а молодь збирається на лавках парку неподалік звідси. Дорогою ми зустрічаємо кількох знайомих Тані, й усі розмови починаються з фестивалю британського кіна, який саме проходить у місті. Мене дивує така монолітність жителів у відвідуванні культурних заходів.

«Це все тому, що культурне життя у Франківську страшенно занедбане, — робить припущення Тарас Прохасько. — I коли відбувається нарешті хоча б щось, усі намагаються туди потрапити».

Культурне життя Франківська найчастіше зосереджене довкола знакової кав'ярні «Химера» — саме тут відбуваються концерти, літературні зустрічі, прес-конференції. Організатором більшості літературних імпрез є франківське видавництво «Лілея-НВ» і його керівник Василь Іваночко. Саме в цьому видавництві виходили книги обидвох Андруховичів, Іздрика, Прохаська, Лишеги, Єшкілева, Тані Малярчук та інших відомих сьогодні авторів.

У «Лілеї-НВ» кілька років тому вийшов й розкішно ілюстрований фотоальбом «Наш Станиславів», звідки походять наведені вище цитати. А також оця, від Тараса Прохаська: «Справжньому традиційному європейському містові необхідні два елементи, які, власне, роблять його містом. У місті може не бути навіть каналізації, і воно буде містом. Але не обійтися без муру і башти... Мур потрібний для того, щоб вирізнитися на тлі полів, щоб відділити себе від решти території, ставши у такий спосіб конкретною і відповідальною точкою на мапі. А башта призначена для того, щоб заперечити вимушену замкненість міста. З башти потрібно хоча б іноді дивитися понад мури і бачити околиці і далекі краєвиди, і ще дальший обрій. В Івано-Франківську є мури. А башти нема. Тому кожен із нас має знайти свою вежу, з якої бачив би гори».

Наталка Сняданко

«Український тиждень», №26 (27 червня-3 липня 2008р.)