Пінзель-вектор

Тогорічний проект «Пінзель» увійде до історії вітчизняного книгарства як піонерський під багатьма оглядами. Й не лише тому, що альбом «Іоанн Георг Пінзель. Перетворення. Скульптура» разом із двома супутніми повістями Євгенії Кононенко та Володимира Єшкілєва посіли перше місце у номінації «Візитівка» всеукраїнського книжкового рейтинґу.





Звичайно, цей проект згадуватимуть як першу альбомну пре­зентацію Майстра, культурологіч­на доля якого вельми нагадує історію Антоніо Вівальді, чию музику Європа «відкрила» тільки через 200 років по смерті компози­тора. Іоанн Ґеорґ Пінзель помер, здогадно, 1761 року — й лише тепер ми зачудовано прози­раємо в химерній тогочасній суміші бароко й рококо геть ексклюзивну мистецьку нішу, котру опанував скульптор, «який потугою свого таланту явно перевершував масштаб краю, в якому, силою тих чи інших обставин, опинився», — пише в альбомній статті знаний культуролог Тарас Возняк.

Цей край — Лесине «красо Ук­раїни, Подолля», містечко Бучач (нині Тернопільщина), де жив і пра­цював Пінзель, виконуючи вів­тарні замовлення ближчих і дальших (зі Львовом включно) церков. Тоді це була глуха окраїна Речі Посполитої, котра, своєю чергою перебувала на культурних марґінесах тогочасної Євро­пи. Але саме стара Європа першою згадала свого забутого май­стра — в середині 1970-х у Поль­щі виходить монографія про Пін­зеля.

Можливо, ця книжка прислужилася до того, що згадка про скульптора таки з’явилася у восьмому томі Української радянської енциклопедії, друкованої саме тоді: Пінзелю присвятили 20 ряд­ків (для порівняння: «славетний син українського народу» Постишев удостоївся там учетверо більшої енциклопедичної площі).

Схоже, що всі подальші роки існувало негласне 20-рядкове обмеження на знання про Пінзеля, що засвідчує й академік Борис Возницький, якому належить честь віднайдення, рятування та наукової атрибуції Пінзелевих творів. Наприкінці своєї виданої торік книжки «Микола Потоць­кий староста Канівський та його митці архітектор Бернард Мере­тин і сніцар Іоан Георгій Пінзель» (Л.: Центр Європи) пан Возницький згадує: «Ніколи не думалось, не гадалось, що написане за ці сорок років колись побачить світ. Воно писалось тільки для себе». Інерція 20-рядкового обмеження уклинилася далеко вглиб Незалежності: у виданому 1997-го біографічному довіднику «Мистецтво України» Пінзелю присвячено передрукований з рад­енциклопедії текст (навіть на чверть зменшений) — а тоді ж уже минув рік, як у Львові стараннями Б.Возницького відкрили Музей сакральної скульптури, основою експозиції якого стали твори Пінзеля!

Отже, лише 2007-го ми нарешті отримали упоряджений різнобічними статтями перфектний альбом та монографію про Майстра. До слова сказати, майже водночас із появою книги «Іоанн Ґе­орґ Пінзель. Скульптура. Перетворення» (К.: Грані-Т) у респектабельному польському мистецькому видавництві Bosz вийшов подібний альбом із монографічним додатком авторства Б.Возницького і тамтешнього професо­ра Лєха Маєвського, надрукований польською, українською та англійською мовами. Наше видання нічим не поступається польському, і в цьому — його друга унікальність.

Річ у тому, що пластика як просторове мистецтво має безліч ракурсів сприйняття і тому мало надається на усереднене репродукування. Вже давно провідні західні видавці «окнижковують» скульптуру за допомоги фотографічної езотерики, здатної «показати, якими іншими видаються речі, коли сфотографувати їх», — пише американський культуролог Сьюзен Зонтаґ у книзі «Про фотографію» (К.: Основи, 2002). Фотомитець «показує глядачам те, чого не помітили їхні неспостережливі очі», і тим самим фотографія стає «засобом творення художніх творів».

Сучасна норма репродукування скульптури — різноманітні ракурси одного й того ж об’єк­ту, уникнення фронтального освітлення і гра зі світловими контрастами, акцентування деталей. «Детали всегда выглядят более впечатляюще, чем то, что они составляют», — пише російський фотодослідник Олег Шишкін (Ч/Б. — Москва: Новое литературное обозрение, 2005). Але це — норма західного книговидання, до якої вітчизняне досі не сягало (у нас дотепер немає навіть жодного спеціалізованого на фотомистецтві видавництва).

І ось «Грані-Т» подали нам Пінзеля «в царстве собственного света», де численні нюанси творять «поэзию метафизики» (О.Шишкін) — подали цілком по-європейському. Подали так, що стало ясно: «Світлини Пінзеле­вих скульптур — це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів… Навіть скульптури Мікеланджело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру», — як написала Євгенія Кононенко в окремо доданій до альбому повіс­ті «Жертва забутого майстра». І цей доданок (згодом до комплекту приєдналася і повість Во­лодимира Єшкілєва «Втеча май­стра Пінзеля») — третя знахідка рецензованого проекту.

Знову-таки вперше маємо белетристичний шлейф до мистецтвознавчого видання. Про Пін­зеля, як виявилося, писати водночас важко (бо всі задокументовані біографічні відомості уміщаються в пару абзаців) і легко (фантазуй досхочу!). Хто він і звід­ки — достеменно не відомо: «Йоган Ґеорґ Пільзе чи Ян Ґеорґ Пель­це чи вже зовсім на перший погляд екзотично — Джовані Джорджі Поцці?», — припускає Т.Возняк. Єшкілєв іде ще далі: «Майстер із задоволенням сказав самому собі: «Все було недарма, Хуане».

Є.Кононенко будує свою «біо­графію» за трафаретом Дена Брау­на: детектив навколо розшу­ків реліквії, якою виявляється манускрипт Майстра, де нібито містяться професійні одкровення його генія. Цікавлять ці нотат­ки модного франко-німецького скульптора, чиї екзальтовані твори ворохоблять «просунутого» єв­ропейського поціновувача. Вістка про загадковий рукопис знаходить нашого героя через батька, котрий, будучи вояком вермахту, 1944 року в Бучачі діс­тав відповідний документ від старого єврея. Пошуки розгортаються в сучасному Львові.

Для читача, який до цього нічого не чув про Пінзеля, — це доволі привабливий текст. Принаймні в якомусь глянсовому журналі штибу «Караван історій» він був би окрасою. Складніше оцінити повістину в контексті творчості самої Є.Кононенко. Читач, знайомий з її «Імітацією» та «Зрадою», знає письменницю як майстриню відтворення в’язкої атмосфери сучасної апатії, байдужості, конформізму. Вдалося це й у «Жерт­ві…», де узагальнено впіз­наємо себе у задавненій і, на жаль, досі актуальній формулі: «ліниві та недопитливі». Але саме ця фірмова «трясовинність» письма Євгенії Кононенко і не дає їй набрати екшн-обертів. Сюжетна динаміка пробуксовує, і, щоб не дати їй «заглухнути», авторка змушена «газувати» за допомоги рекламних пауз на

кшталт: «Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах…». Через те перша третина книжки скидається на такий собі синопсис, де забагато, як на відому письменницю, зайвих слів.

Відтак «Жертву забутого майстра» не зарахуєш до літературних перемог Є.Кононенко. Можливо, писання на замовлення — не її стихія. А проте цей текст все одно помітно вивищується над тим біографічним «стандартом», який нав’язує нам сучасна глянсова періодика.

Що ж до повісті В.Єшкілєва, то тут мимоволі пригадаєш: і щуку кинули у річку! Тихий віртуоз непомітних містифікацій, автор веселих і змістовних «краєзнавчих апокрифів», зачувши останній Возняків присуд у передмові до Пінзелевого альбому («наразі це все, про що ми здога­дуємося»), усім своїм текстом волає: «Ні, не все — скуштуйте ось цього, й он того, а ще й оцього-го!». І на кону з’являються наймані вбивці з Сицилії (саме звідси, либонь, постала мафія…); пірат, що перекваліфікувався на агента єзуїтських спецслужб; товариш Пінзеля — мальтійський лицар; російський самозванець; правнук-термінатор гетьмана Многогрішного; китаянка Нікіта з роду Мао (геть розперезався автор…); реліквія тамплієрів, яку й зберігає Пінзель. І все це у трикутнику Бучач—Станіславів—Львів середини ХVIII сторіччя у декораціях провінційного блиску окраїнної шляхти. У декораціях, де «якесь відгалуження ордену Лицарів Храму планувало зро­бити Станіславів своєю таємною столицею, Містом Ключів».

Значною мірою це шлях Генріка Сенкевича і його нинішньої російської реінкарнації — Б.Акуніна. Як там писав Вітольд Ґомбрович: «Якби історія літератури прийняла за критерій той вплив, що його справляє мистецт­во на людей, то Сенкевич (цей демон, ця катастрофа нашого розуму, цей шкідник) повинен був би займати в ній у п’ять разів більше місця, ніж Міцкевич. Хто читав Міц­кевича добровільно, за власним бажанням?.. Одначе Сенкевич — це вино, яким ми по-справжньому впивалися… Він став постачаль­ником приємних снів… аж тією мірою, що пересічність у захваті вигукує: який геній!» (Щоденник. — К.: Основи, 1999).

Я далекий від того, щоб порів­нювати Єшкілєва із Сенкевичем; ідеться про схожий інструментарій бестселеротворення, заснований на інтенсивній експлуатації історичної міфології. Коли книжка Єшкілєва починається з того, що «слід вів до Бучача, в корінні володіння Потоцьких, затятих ненависників Росії» — далі ми безпомильно потрапляємо, за влучним визначенням Ґомбро­вича, «у закамарки нашої душі, туди, де поляк саме й ховається від життя, ухиляється від правди».

«Його світ страшний, могутній, прекрасний, він має всі переваги справжнього світу, але на нього наклеєно етикетку «для гри», — веде далі Ґомбрович про Сенкевича. У цю гру грали і Гомер, і Дюма, а в недавні часи і наш Павло Загребельний, «історичні» романи котрого, особливо про Роксолану та Хмельницького, таки були справжніми бестселерами. Але чого раніше не було в нашому літпроцесі — так це видавничого замовлення на потенційний бестселер. «Грані-Т» першими зважилися на це. І в цьому — четвертий урок проекту «Пінзель» для нашого книжкового ринку.

У передмові до альбому Діана Клочко пише про «привабливий присмак небезпечного вільнодумства», що його має все, дотичне до імені загадкового Майстра. Ця характеристика цілком пасує й обидвом біографічним повістям, що входять до цього синтетичного проекту. Пасує вона і започаткованому видавництвом напрямові творення «замовної» літератури, замовної у кращому розумінні — якою була вся творчість і Пінзеля, і Мікеланджело.

* * *

Минулий книжковий рік дав нам більше знання про Пінзеля, ніж усі попередні роки разом. У згадуваній книжці «Микола По­тоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сніцар Іоан Георгій Пін­зель» (Л.: Центр Європи) Бо­рис Возницький відтворив екзис­тенційну та ментальну атмосферу, яка, власне, й уможливила феномен Пінзеля. У збірці «Гебрейсь­кий усе-світ Галичини» (Л.: Ча­сопис «Ї») привертає увагу густо інформативний нарис Тараса Возняка про Бучач, місто і По­тоцького, і Пінзеля. В альбомі «Замки та фортеці» (К.: Мистецтво) кілька розгортів присвячено Бучацькій фортеці, яка фігурує у повісті Є.Коно­ненко. У путівнику-каталозі Віктора Мельника «Сакральне мистецтво Галичини XV—XX століть» (Івано-Фран­ківськ: Лілея-НВ) описано твори Пінзеля, що зберігаються в експозиції Івано-Франківського художнього музею. А в альбомі «Ук­раїнське мистецтво XV—XX з приватних збірок» (К.: Оранта) репродуковано дві роботи Майстра, що перебувають у недержавних колекціях.

Константин РОДИК (президент Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року» (спеціально для «Дзеркала тижня»))