Після своєї відставки з посади голови ОДА, що відбулася у лютому 2005-го, небезпідставно охрещений журналістами «харизматичним важковаговиком» Михайло Вишиванюк нечасто з’являвся на сторінках місцевих газет. Можливо, саме тому на Прикарпатті й досі не перестають ширитися чутки про його повернення на владний Олімп краю, а то й заняття ним міністерського крісла на київських пагорбах. Як би там не було, але незаперечним залишається той факт, що, перебуваючи майже вісім років поспіль біля керма влади в області (найбільше, ніж будь-хто інший в роки незалежності), Михайло Васильович був у епіцентрі подій і, залишаючись, принаймні в уяві пересічних іванофранківців, «особливо наближеним до самісінького Кучми» високопосадовцем, уміло лавірував між «малоросійським» за своєю суттю, а то й відверто антиукраїнським оточенням тодішнього глави держави та патріотично налаштованою громадськістю нашого краю. І ось тепер, з перервою у неповні три роки, ми знову спілкуємось із депутатом обласної ради Михайлом Вишиванюком в офісі однієї з комерційних структур Івано-Франківська.
— Чи не думаєте, Михайле Васильовичу, повертатися на державну службу?— Ні, не думаю.
— Які стосунки складаються у Вас з нинішнім головою ОДА Миколою Палійчуком?— Нормальні ділові стосунки. Він хоч людина і молода, але розумна та врівноважена, і попереду у нього велике майбутнє. Щиро бажаю Миколі Васильовичу успіхів.
— Чим займалися усі ці роки, Михайле Васильовичу?— 2005-й пройшов у походах між Генпрокуратурою і МВС. Та, на щастя, люди, які допитували мене, виявилися високопорядними і справи проти мене білими нитками не шили. І в їх очах я не бачив особливого ентузіазму клепати проти мене липові обвинувачення.
— А чим запам’яталися Вам два наступні роки?— 2006-й та першу половину 2007-го займався проблемами здоров’я брата, але у Всевишнього свої плани. Тепер ось, коли вивільнився час, переймаюся депутатськими справами та координую деякі підприємницькі проекти.
— Пригадую, як, спілкуючись з журналістами в іпостасі голови ОДА, Ви не переставали повторювати, що політика для Вас чужа і неприваблива, а більше до вподоби справи господарські. Чи не поміняли, бува, своє ставлення до неї?— Стверджував і продовжую стверджувати: політика — річ брудна і невдячна. Нині, коли відійшов від справ державних, спостерігаю збоку за тим, що діється в державі. А збоку воно завжди видніше. Молю Бога, аби нарешті закінчилися бої без правил між українськими політиками та їх командами. Бо ще трохи того, що ми спостерігали в 2007-му, і нас очікує обвал економіки з усіма негативними наслідками. Той, хто стверджує протилежне, або безсоромно бреше, або є повним невігласом. Гроші, як відомо, люблять тишу. А її у нас бракує. Тому й серйозні інвестори не поспішають на український ринок, бо він, як і наша українська політика, — непередбачуваний. Особисто знаю багатьох людей, які володіють за межами нашої держави великими капіталами. Усі вони не поспішають вкладати свої гроші в нашу економіку. Очікують, коли нарешті у нас запанує спокій. А попереду вибори президента...
— Чи не здається Вам, Михайле Васильовичу, що територія нашої держави стала ареною запеклого, іншого слова годі й підібрати, протистояння між двома потугами — США та Росією. І їх геополітичні інтереси стоять на заваді українського економічного поступу?— Думаю, що це почалося ще влітку 1991-го, коли Буш-старший наполегливо переконував українців не виходити зі складу СРСР. Нині ж Буш-молодший хоче розмістити неподалік України на території Польщі та Чехії систему ПРО. І ми знову опиняємось на вістрі геополітичного конфлікту із непередбачуваними наслідками, у першу чергу для нас. Хто б там що не казав, але власну українську долю ми повинні творити самі, а не впрягатися в чужі колісниці.
— А Майдан, наш український Майдан кінця 2004-го, хіба не доказав він усьому світові, що українці здатні самі творити свою національну долю?— Як на мене, Майдан 2004-го є доказом того, що прості українці є насправді джерелом влади, але не її носіями. Часто згадую цей непростий час. Нам тоді, хвала Богові, вдалося зберегти в області стабільну політичну ситуацію, запобігти розпалюванню протистояння та боротьби між заходом та сходом України. А її, цю ситуацію, повірте на слово, було дуже важко утримати в рамках Конституції, бо саме Івано-Франківщина, а не Львівщина чи, скажімо, Тернопілля, була, є і залишається центром українського національного руху. Тут, на теренах нашого краю, народилися провідники українства Степан Бандера, Роман Шухевич та інші. І ще, як пригадуєте, на Івано-Франківщині свого часу дуже багато працювала пані Ярослава Стецько. Їй вдалося створити тут потужні осередки КУНу.
— Що скажете про українсько-російські відносини, які останнім часом є доволі непростими?— Очевидним, принаймні для мене, є той факт, що нинішня політична еліта Росії на чолі з Путіним майже відмовилась від розвінчування ідеології та практики сталінізму і будь-яких інших тоталітарних проявів у житті суспільства. Вона також не визнала, що комуністична система була злочинною. А це серйозно гальмує процес порозуміння між українцями та росіянами. Варто, мабуть, сказати і про те, що не тільки росіяни, але й українці були причетними до злочинів цієї системи. Розвінчуючи практику сталінізму, вшановуючи жертви Голодомору, ми повинні пам’ятати про це. А взагалі-то ми разом — українці та росіяни повинні засудити наше спільне комуністичне минуле і все те зло, яке було в нашій спільній історії, та плідно співпрацювати, а не поборювати один одного. Бо ми два великі слов’янські народи...
— Із Ваших слів можна зрозуміти, що екс-президент Кучма мав рацію, коли сватав нас, українців, разом із Путіним у так званий ЄЕП (Єдиний економічний простір)?— Мабуть, таки мав. Посудіть самі. Якщо вірити серйозним аналітикам, то вступ до Європейського союзу світить нам не раніше, аніж через 20 років. А як їх нам прожити? За рахунок чого? Ми і так те й робимо, що бездарно віддаємо наші ринки збуту. Із Росією зуміли зіпсувати відносини і втратили там ринки збуту, а Захід, як кажуть все ті ж росіяни, продовжує нас «в упор нє відєть». Принаймні для мене була на той час зрозумілою позиція Кучми стосовно Єдиного економічного простору з Росією, бо вона відкривала шлях для наших товарів на російські ринки. Недоліком Леоніда Даниловича та його команди було те, що вони не змогли розтлумачити українцям економічні вигоди від цього проекту, який повинен був стати перехідним етапом до нашої європейської інтеграції. Якщо нас і чекають в Європі, то тільки сильними та самодостатніми...
— А чи не здається Вам, що українців від вступу до ЄЕП утримав не недолік Кучми та його команди, які, як Ви щойно висловилися, «не зуміли їм розтлумачити економічні вигоди від цього проекту», а історична пам’ять народу. І не тільки про Голодомор 32-33 років, але й про різню в Батурині, яку вчинив Мєншиков, безчинства банд Муравйова у Києві, масові репресії в Галичині тощо?— Безумовно, історична пам’ять народу теж вплинула на негативне ставлення значної частини українців до цього проекту.
— У жителів нашого краю Ваша особа, Михайле Васильовичу, стійко асоціюється з Леонідом Кучмою, який правив Україною десять років. З його іменем пов’язують «касетний скандал», вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, різкий крен у зовнішній політиці держави в бік Москви тощо. Чи не змінили Ви з часом свого ставлення до нього?— З часом люди дізнаються всю правду про так званий касетний скандал, убивство журналіста Георгія Гонгадзе і решту «свинств», які навішали на Леоніда Даниловича спецслужби деяких держав. Правдою є те, що він дійсно проводив багатовекторну зовнішню політику, яка передбачала, з одного боку, добросусідські взаємовигідні відносини з нашими найближчими сусідами, а у військовій доктрині України було чітко вказано, що ми прямуємо до НАТО та Європейського союзу. В Англії, полюбляв говорити Уїнстон Черчілль, немає постійних друзів чи ворогів, а є постійні інтереси. Ці наші українські інтереси, на мою думку, і відстоював Леонід Кучма, який, якщо хтось забув, то я нагадаю — прийнявши державу при інфляції в десять тисяч відсотків, створив Збройні сили, прийняв Конституцію, утвердив кордони України, ввів в обіг національну валюту, стояв біля джерел податкової служби, а також започаткував ще багато інших добрих справ. Що ж, велике, як мовиться, бачиться здаля...
— Що скажете про бюджет, за який Ви як депутат обласної ради проголосували?— Ділили ми те, що нам дали. Що ж до бюджету держави, то ставлюся до нього вельми скептично. Уряди Януковича та Тимошенко сформували бюджети не розвитку України, а звичайнісінького проїдання. Тепер скажу про знецінені вклади, які повертає нашим громадянам прем’єр Тимошенко. Як на мене, то краще, аби ті 20 млрд. гривень спрямували на розвиток села. Принаймні селяни виростили б дешеву сільськогосподарську продукцію і життєвий рівень українців покращився б.
Не вітаю і того, що держава платить чималі гроші жінкам, які народжують дітей. Мені розказували, як вагітна сьомою дитиною мама, отримавши від держави грошову допомогу, разом з чоловіком замовила у сільському кафе півлітра горілки та порцію картоплі фрі на закуску. Вважаю, що гроші насамперед треба вкладати у розвиток спорту та медицини. Бо ж наші люди вимирають, як мухи.
— Доведеться завершити нашу розмову, Михайле Васильовичу, на цій песимістичній ноті?— Аби цього не сталося, додам до сказаного порцію оптимізму. Щиро вірю в те, що все у нас буде гаразд, але тільки в тому разі, коли українські політики припинять жертися між собою за владу. Про те, що я тільки що сказав, повинні говорити всі. І преса у першу чергу. А ще мусимо усвідомити, що Україну збудують як українці, так і не українці, котрі проживають на цій землі, й об’єднає їх у цьому прагненні українська національна ідея.
За матеріалами газети
"Галичина"
