Таємниця цинкової труни

8 серпня 1988 року сім’ю Ірини Петрівни та Володимира Володимировича Носинів із села Ціневи, що на Прикарпатті, спіткало страшне горе: в авіакатастрофі загинув 22-річний син Віктор. Він був курсантом льотного училища і вчився на останньому курсі. На превеликий жаль, приміряти лейтенантські погони йому так і не судилося. Його поховали під траурні звуки духового оркестру, гіркі ридання рідних і близьких. У сиру землю закопали домовину, в якій достеменно не відомо, хто спочиває вічним сном. Батьки й досі не вірять, що Вітя загинув. Вони й понині намагаються розгадати таємницю цинкової труни, яку їм не дозволили відкрити...

Авіакатастрофа над Азовським морем

Він ще зі шкільної парти мріяв стати пілотом. Але тато якось пожартував: “Тебе, Вітю, в армію не візьмуть, бо в тебе біле волосся...” І одного разу хлопчина прибіг захеканий додому і з порога буквально вигукнув: “Тату! Я бачив у магазині солдата. У нього таке ж біле волосся, як і в мене. Тепер точно знаю: буду льотчиком!”

Минули роки. Батьки мріяли, що буде їхній Вітя юристом або лікарем, а він подав документи й успішно склав вступні іспити у Вовчанське училище цивільної авіації, що на Харківщині. Та через два роки юнак покинув там навчання і поїхав у місто Єйськ, що в Краснодарському краї, склав екстерном екзамени і став курсантом місцевого вищого військового льотного училища. “Нарешті я досяг того, про що мріяв: буду військовим льотчиком!” – писав щасливий Віктор у листі до батьків.

Того дня він разом з групою командного та викладацького складу училища летів військово-транспортним літаком у штаб армії на партконференцію (до речі, єдиний з курсантів, всі решта були офіцерами у званні від лейтенанта до полковника). Над Азовським морем і сталася ота жахлива авіакатастрофа, в якій загинуло 24 військових, серед них і Віктор Носин. Про трагедію повідомили в екстреному випуску новин по Центральному телебаченню: “8 серпня 1988 року над Азовським морем в районі міста Єйськ сталася авіаційна катастрофа військово-транспортного літака з пасажирами на борту. Є людські жертви. Для розслідування причин катастрофи створена комісія Міністерства Оборони. Головне політичне управління Радянської Армії та Військово-Морського флоту висловлюють глибоке співчуття рідним і близьким загиблих”. Подружжя Носинів слухало це повідомлення – і їхні серця охоплювала тривога. А наступного дня отримали телеграму, в якій повідомлялося про загибель Віктора. Горе сколихнуло не лише жителів Ціневи, але й всієї округи.

Коли Носини терміново прибули в Єйськ, в училищі відбулося прощання із загиблими. 20 тисяч людей заповнило плац! Вже тоді у когось виник сумнів: чому офіційно було повідомлено, що загинуло 24 особи, а цинкових трун тільки 19? До того ж, командування пообіцяло рідним тих, кого спіткала трагедія, відкрити домовини і показати тіла для впізнання, але свого слова військові не дотримали. Більше того, коли труну з Віктором привезли в Ціневу, шестеро курсантів разом з іншими чоловіками наважилися відкрити домовину, але лейтенант суворо заборонив це робити, мовляв, є такий наказ командування училища. Так і поховали небіжчика, достеменно не знаючи, хто ж лежав у ній. Дехто зі спостережливих зауважив, що коли труну опускали в могилу, з неї посипався пісок, нібито він був всередині, як мовиться, для ваги… Отоді й поповзли селом чутки, що Носини, напевно, не сина відправили у потойбічний світ, що Вітя, мабуть, живий.



Ванга викликала дух загиблого

Отож почала згорьована мати звертатися до всіляких знахарів, ворожбитів і навіть знаних ясновидців. “Ваш син – живий!” – показували гадання на картах, на кавовій гущі, на зливанні воску тощо. Побувала Вікторова фотографія і у далекій Читі у місцевих шаманів, які також казали, що юнак не загинув.

Насамкінець мати наважилася на останній відчайдушний крок: вирішила будь-що побувати у славнозвісної болгарської ясновидиці Ванги. Для цього випала чудова нагода: в обкомі профспілки працівників сільського господарства формували туристичну групу для поїздки в сонячну Болгарію (Ірина Петрівна працювала бухгалтером у ціневському колгоспі – авт.). Всіма правдами і неправдами вдалося і їй туди потрапити.

Коли приїхали в Софію, відверто заявила керівнику групи, що мусить побувати у селищі Рупіте, де тоді мешкала Ванга. Її історія розчулила керівника, і він пішов разом з нею в радянське консульство. Там посприяли безперешкодно добратися до Рупіте. У той день, 6 червня, до ясновидиці була записана черга із 547(!) осіб – аж до 1 серпня. Однак, дізнавшись про мету приїзду Ірини Петрівни, своїм місцем у черзі пожертвувала одна з жительок Сокирнянського району на Буковині. “Ви йдіть замість мене, а я ще почекаю, мені не спішно”, – мовила буковинка.

Спершу була консультація секретаря ясновидиці: “Як підійдете до Ванги, поцілуйте її в руку і привітайте так: “Добрий день, Ванго!” Так і зробила. “Що ви хочете знати?” – спитав російською Ірину Петрівну перекладач. “Я хочу знати, де мій син”, – відповіла. “Як його звати?” – спитала ясновидиця. “Віктор”, – назвала мати синове ім’я. Тоді Ванга чи то гукнула, чи просто підвищеним тоном у голосі промовила двічі: “Віктор! Віктор!”

Згодом перекладач сказав: “Баба Ванга каже, що ваш син був хорошим і слухняним, його дух з’явився дуже швидко. Він стоїть перед нею і буде говорити з вами тільки через неї”.

– Дух каже, що ти приїхала і привезла такий чудовий подарунок, – почала говорити Ванга. – Він точно такий же рушник тримає в руках, як і той, котрий ти щойно поклала переді мною (Ірина Петрівна подібний вишиваний рушник поклала і на віко синової труни).

Мати наважилася спитати, чи справді вона поховала сина, бо ж фактично не бачила його тіла в домовині. “Дух каже, що ти його тіло поховала в землю”, – твердо сказала Ванга.

– Чи можу я звернутися до сина? – тихо спитала.

– Можеш.

Тоді матір наче прорвало, і вона заголосила: “Вітю, синочку! Що сталося з тобою?! Ми з татом не віримо, що ти помер! Ти – живий!”

Ванга заспокоїла жінку: “Дух сина просить не плакати, бо йому стає дуже боляче...”

Від того трагічного дня минуло майже двадцять літ. Попри запевняння самої Ванги, Носини не вірять, що їхній Вітя загинув. Впевненості додають не стільки віщування всіляких там провидців, скільки сни, які вони постійно бачать. “От недавно мені приснилося, – каже мати, – що Вітя приходить додому, а я якраз зібралася йти на цвинтар відвідати його могилку, свічечку засвітити. Питає мене, куди йду. “До тебе, на кладовище, але раз ти прийшов додому, то нема вже мені чого туди йти”. А він взяв мене за руку, глянув в очі й мовив: “Ходімо, мамо, разом на цвинтар. Там же, у тій могилці, людина спочиває…”

Батькові ж Володимиру Володимировичу сни сняться рідко. “Якось бачу уві сні, – розповідає, – як назустріч мені прямує Вітя. А я несу фарбу: зібрався підмалювати огорожу на його могилі. Поручкалися. Він поцікавився, куди йду. А я не кажу, куди зібрався. Тоді він сам запропонував: “Піди, тату, на цвинтар і замалюй на пам’ятнику мій портрет, бо то не я там спочиваю…”

До речі, був у Ірини Петрівни такий період, коли їй від непоправної втрати сина не хотілося жити. Вийшла на дорогу, по якій проїжджали машини. “Якби не мій чоловік, який в ту мить нагодився й вхопив мене за руку, промовивши: “Не роби цього, Ірино, то великий гріх!”, то я кинулася б під колеса. Взагалі, Володя, наче тінь, всюди ходив за мною і пильнував мене від злого умислу…”

Немає нічого сильнішого за віру. Згорьована мати вірить, що її син живий! І робить різні припущення: “Можливо, його відправили у гарячу точку, і він там потрапив у полон? Може, втратив пам’ять?”

І, здіймаючи до неба руки в палкій молитві, Ірина Петрівна сотню, тисячу разів повторює: “Боже великий і милостивий! Якщо мій синочок живий – поверни його до рідної домівки! Якщо він мертвий – візьми його у своє Вічне Царство і зішли на мене спокій!”



За матеріалами газети "Вісник & Ко"