Операція "Компенсація"

За вісім років роботи в Ощадбанку нинішнього голову правління Анатолія Гулея погрожували звільнити вже 18 разів. Що буде тепер, коли реалізується безпрецедентний для України проект компенсації знецінених вкладів громадян? Анатолій Іванович налаштований оптимістично. Як мовиться, або груди в хрестах, або голова в кущах...



Історія з передісторією

— Ми надто важко запускали цю справу, і так просто покинути я не можу, — каже пан Гулей. — 38 тис. працівників банку повірили мені, коли я їм сказав, що ми зможемо. І тепер що я їм скажу? Обманювати людей не можна. Зайшов — ітиму до кінця. Іншого шляху немає й не буде.

— Хотілося, напевно, розпочати цю розмову з іншого. Можливо, ви поясните, навіщо такий поспіх? Чому не можна було як слід підготуватися? Кілька місяців тому ви казали, що спершу слід провести інвентаризацію вкладів, і на це піде два роки. Але настає 2008-й — і все радикально змінюється. З 8 січня починається штурм банку...

— Можна, я вам розповім усе спочатку?

Насправді над цим питанням я працюю з 2000 року. Показати вам папки, де зібрано всі документи? Починаючи з розвалу Радянського Союзу і протоколу про те, як зникає Ощадбанк СРСР, і закінчуючи досвідом наших сусідів та останньою постановою Кабміну № 1. Там усе по поличках: літо 1992 року, хронологія, пропозиції від усіх інститутів, листування, статути, порівняльні таблиці. Що роблять інші республіки (Казахстан, Молдова, Білорусь, Росія), і що робимо ми, аби не пасти задніх. Які робочі групи засідали, які рішення приймали. Десь із 17 законопроектів та аналіз кожного. Висновок — усе це блеф. Хочете — можу показати по кожному закону...

Поворотний момент — 1996 рік, коли в Україні ухвалюють закон про компенсацію знецінених заощаджень. І починається нова папка: узагальнена інформація з питань розробки механізмів, інформація про базу даних, листування Міністерства фінансів, хро­нологія виплат по 50 гривень, дуже докладна аналітика щодо вза­ємозаліків із комунальних платежів... Таблиця із структурою вкладів, за якою криється алгоритм розв’язання проблеми.

Тепер починається 2008 рік. Перша платіжка, перший мільярд... Громадські організації, що беруть участь у процесі... Інформація з Росії, яка теж вирішила погасити втрачені вклади Сбербанку...

— Коли вирішила?

— Через тиждень після того, як почали ми, — 18 січня. А ось дані щодо України: скільки щодня надходить заяв, скільки виплачено...

Аналітика досить серйозна. Раз на тиждень мені кладуть на стіл звіт про вплив компенсаційних виплат на стан виконання банком абсолютно всіх економічних нормативів. Щоб не казали, що в банку ніхто не контролює ситуацію...

— У вас, напевно, є окремий рахунок, на який із Мінфіну надходять гроші для виплат компенсацій? Як же це може впливати на нормативи?

— А хіба не може?

— Але ж гроші державні. Просто держава призначила Ощад­банк своїм агентом.

— А ви в курсі, що я повинен видати людям не безготівкові гро­ші, а готівку? А ви в курсі, що тре­ба з обласного центру привезти гроші в село? А це додаткові витрати, і все це слід враховувати.

Чи варто мені везти мільярд в село, щоб він там лежав і не використовувався, чи не варто? Чи, може, краще розробити алгоритм і за цим алгоритмом розподіляти? Для цього й існують нормати­ви Національного банку. Тобто раніше була одна папка, тепер — три. Думаю, під кінець року буде ще як мінімум дві. Одна обов’яз­ково стосуватиметься Росії. Бо там питання до кінця не закрите.

— Стосуватиметься Росії — у сен­сі російські виплати? Чи куди поділися гроші з Ощад­банку УРСР? Адже існує реальне бажання їх звідти дістати...

— Я кажу про намір росіян теж погасити знецінені вклади...

Я — менеджер, а не політик. Це різні професії. Я не коментуватиму жодних політичних заяв доти, доки не почую економічного аналізу. Можу висловити свій погляд на той чи інший макро- або мікроекономічний процес, що відбувається в країні або виходить із-під контролю. Але вважаю, що коментувати політичні заяви — неправильно, бо держава запросила мене на роботу, і я повинен її виконувати.

— Анатолію Івановичу, а ті 83 мільярди рублів, що потрапили з Ощадбанку УРСР до Росії, — це в цінах 1992 року?

— 1991-го. Якщо ви про ті, які пішли 31 грудня 1991 року. Ніхто не хоче заглиблюватися в цю тему, нікому не цікаво. А насправді це проблема, що не вирішувалася, і цей вузол мусимо розв’язувати ми.

Але вирішити проблему не так то й просто, хоча б тому, що вона має психологічний аспект. Люди переконані, що в них щось украли, і вони хочуть це повернути. Найперше бажання — піти й негайно забрати те, що дають. У цьому — причина ажіотажу першого дня видачі вкладів.

А тепер проведімо аналогію: 2002 рік, ми розпочинаємо виплату по 50 гривень. За перші шість днів до Ощадбанку звертаються 6 млн. громадян! Тоді було ще гірше, ніж тепер. Виплати 2005 року — за перші шість днів звертаються майже 5 млн. громадян. 2008-й — за перші шість днів до нас звернулися 1,5 млн., хоча ми три дні інформаційно готували людей до того, що виплати почнуться...

Ми знали, на що йдемо. Але всі чомусь забувають, що 1991 року в Ощадбанку було 20 тис. точок продажу, а тепер залишилося всього 6 тис. Мало того, небагато їх поліпшило свій технічний стан. Упродовж останніх 17 років цьому банку ніхто не приділяв належної уваги, він завжди був не потрібний, розвиток ішов за залишковим принципом. У результаті ми маємо слабко розвинений банк, який має одночасно задовольнити 24 млн. громадян — саме стільки людей мають книжки. І вони прийдуть із ними! Питання тільки — коли? В один день, протягом десяти, 365 днів чи десяти років? Соціо­логи нас «заспокоїли»: в перші дні півтора мільйона найактивніших громадян стоятимуть під вашими дверима, хоч би як ви їм пояс­нювали, що поспішати не слід.

Технологія

— Ви виправдовуєтеся, Анатолію Івановичу...

— Я не виправдовуюсь. Я називаю вам цифри, про які мене попереджали. Мені сказали чітко — буде отак і так. Гаразд, сказав я, починаємо. Іншого чекати не випадає. 20 млрд. грн. на компенсації у бюджеті задекларовано, перший транш у розмірі 6 млрд. зафіксовано... Чи треба було сказати: «Шановні співвітчизники, бюджет прийнято, приходьте через шість місяців»? Чи як?

— Залежно від того, що протягом цих шести місяців робити. До дрібниць продумати схему роботи, призначити дні виплат, час, визначитися із записом, одне слово — запропонувати чіткі процедури...

— Але ж люди чекали цих грошей...

— Чекали 17 років, тож коли не шість, то один додатковий місяць навряд чи щось би змінив... Скажіть чесно: то була ваша особиста ініціатива — розпочати виплати з 8 січня — чи рішення Кабміну?

— Було рішення Кабміну.

— А пригадуємо, в останніх числах грудня ви казали, що потрібно створювати агентст­во зі знецінених вкладів, треба провести повноцінну інвентаризацію — в інтересах Ощадбанку, його розвитку.

— З цього питання існує програма-мінімум і програма-максимум. Модель, запропонована урядом Януковича, передбачала програму-максимум. Тобто два роки на формування повного реєстру.

— Навіщо два роки?

— Тому що 24 млн. людей. Ми хотіли розділити: реєстр — окремо, виплати — окремо. Закін­чили формувати реєстр — можна починати виплачувати. То була б ідеальна для банку ситуація. Але ж ви розумієте, що ніхто не чекатиме. Багато хто каже: через два роки я помру, і ви мені нічого не повернете. Тому й було запропоновано простіший варіант, коли формування реєстру і процес виплат були тісно ув’язані і здійснюються практично паралельно.

Приймати заяви почали 8 січ­ня, а вже 11-го гроші виплачували тим, хто подав заяву 8-го. Тобто ідентифікація відбулася за три дні.

Давайте я поясню, як усе відбувається. Ось людина принесла заяву, в якій вказала всі свої дані. Тепер ці відомості потрапляють до великого буфера...

— Але спочатку людині потрібно знайти ощадкасу, котра розчинилася в часі та просторі...

— Та це взагалі не питання! Треба підійти в будь-яке відділення Ощадбанку й спитати в адміністратора, де розташований архів тієї ощадкаси, котра закрилася. В адміністратора є реєстр, і він скаже, до якого відділення і за якою адресою слід звернутися, адже у зв’язку зі зменшенням кількості точок зараз у кожному новому відділенні — по чотири старих.

Крім того, існує чітка модель, що робити в разі втрати ощадкнижки. У кожному районі є балансове відділення Ощадбанку. Ви звертаєтеся туди з листом: я, Гулей Анатолій Іванович, у мене була книжка, знайдіть мені її. У банку є така функція, як пошук вкладів. Ми робимо запит по всьому району на літеру «Г», перевіряються всі картотеки, і вам видають довідку із зазначенням усіх ощадкнижок, які вам будь-коли видавали, із сумами залишків на рахунках.

Звісно, ця операція за один день не робиться, але протягом трьох-п’яти днів ви отримаєте довідку. А потім треба прийти в те відділення, де було виписано книжку, і написати заяву з проханням видати нову. Замість загубленої.

— А тепер повернімося до моменту надходження заяви про видачу компенсації...

— Гаразд. Заява, що надійшла в банк, потрапляє до буфера, де перевіряється, чи правильно вказано паспортні дані, ідентифікаційний код та інші реквізити. Якщо неправильно, заповнену форму повертають для внесення уточнень.

Якщо форма пройшла буфер і все відповідає — присвоюється спеціальний номер, і ви потрапляєте до реєстру вкладників. Реєстр знаходиться в Києві, адже пошук проводиться по всій Україні — щоб не було подвійних виплат, оскільки цього року можна отримати першу тисячу гривень за однією ощадкнижкою.

Потім відомості про вас потрапляють в ОДБ банку, де формується документ, у якому вказано всі ваші дані щодо вкладу. Ці папери повертають у ваше відділення, ви приходите, показуєте паспорт, документ звіряють, і можна отримувати гроші.

У чому полягала помилка перших днів? «Двійники». Людина писала кілька заяв і несла в одне відділення. І казала: «У мене три книжки, і за кожною я хочу отримати тисячу»... Інші писали кілька заяв і займали три черги — десь раніше отримаю, а десь пізніше... Але на рівні буфера їх завертали й пояснювали: в особовому рахунку у вас будуть записані всі наявні книжки, щоб більше не довелося ходити до Ощадбанку на перереєстрацію. Цей реєстр буде вже назавжди. А 2008-го отримаєте компенсацію тільки за однією.

— Анатолію Івановичу, а в чому відмінність в оформленні компенсації в місті і в селі?

— Відмінностей немає, але в селах справу поставлено дещо інакше. Там вищий рівень самоорганізації населення. Людину, котра працює в Ощадбанку, вони знають 10—15 років, і це відділення — на три-чотири села. Люди можуть до співробітниці банку навіть додому зайти й віддати їй документи — там усе на особистих контактах. Заздалегідь завозимо в населений пункт бланки заяв, а потім виїзна бригада з трьох осіб приїжджає в сільраду до голови, він виділяє кімнату, щоб працівники банку попрацювали із заявами. Приїхали, зібрали, перевірили...

У нас виникла проблема лише з тим, що сільські жителі вирішили не чекати, а поїхати по гроші в район, бо чимало з них там працюють. Через це потоки почали перетинатися. Їм запропонували дочекатися виїзних груп у селах, оскільки вони скаржилися, що одна людина повільно працює...

Втім, і варіант із «Укрпоштою» не обходиться без накладок. Спочатку всі кричали «давай-давай», а тепер ніхто не пише заяв — бо листоношу потрібно п’ять днів чекати. Приходять до банку: «Давайте гроші!». А ми грошей дати не можемо — їх уже передано «Укрпошті»…

— Свого часу йшлося про створення в банку автоматизованої бази даних та інформаційної системи, котра зв’язала б усі його відділення, не будемо казати — до сільрад, але хоч би до районного рівня каналами зв’язку…

— На сьогодні все це є. Усі робочі місця ком­п’ютеризовано, крім 2300 відділень у селах, де нам економічно вигідніше зберегти ручну працю. Поміркуйте самі: 1500 дол. витрат на організацію одного автоматизованого робочого місця плюс 400 дол. — для створення необхідних умов безпеки, сигна­лізації. А у відділенні сидить одна жін­ка, котра за норми 2100 опе­рацій на місяць виконує 200—400...

Тому немає сенсу автоматизувати в Ощадбанку всі 6 тис. Навіть спеціалісти Світового банку із цим погодилися.

— Чи існує в Ощадбанку єдина база даних? Чи можна у своєму рідному місті зареєструвати ощадкнижку, а потім у Києві отримати гроші?

— Якщо вам присвоять номер у реєстрі, ви можете отримати гроші де завгодно. Ми робимо переказ вкладу. Питання в іншому — ви не отримаєте грошей у двох різних місцях. В одному місці і тільки в одному. Але ви маєте визначити це місце самі.

— Що робити з книжками померлих батьків?

— Зверніться до нотаріуса, проконсультуйтеся... Якщо ви не набудете прав спадкоємця, ви точно ці книжки втратите. 40% спадкоємців уже звернулися...

— А який сенс звертатися, якщо немає впевненості, що ця компенсаційна тисяча не виявиться останньою? Клопіт з оформлення спадщини на вклад, та й фінансові витрати можуть виявитися непорівнянними з отриманою сумою.

— Тисяча гривень — це перша тисяча. 20 млрд. із цьогорічного бюджету ми точно отримаємо.



Інфляція та інші наслідки

— Чи багато в цьому радості? Коли сьогодні на проїзд у громадському транспорті в Києві доводиться в окремі дні витрачати до 15 гривень, то під кінець року, після виплати через Ощадбанк 20 млрд., витрати зростуть, напевно, і до 30...

— Готовий з вами сперечатися. Ви знаєте, що таке 20 млрд. грн. у бюджеті нашої країни? У нас витрати бюджету — 267 млрд., ВВП — 800 млрд. А ще зверніть увагу: у тіні перебувають 45% економіки. Тепер повільно множимо одне на інше, і виходить, що 20 млрд. грн. виплачених вкладів практично ні на що не впливають. За прогнозами, внаслідок погашення знецінених вкладів ціни можуть зрости лише на 0,4%. Ви б краще приділили увагу ціні на газ, котра підстрибнула до 179 дол. Чомусь вона вас не хвилює...

— Ну, цю вашу заяву ми спишемо на вашу зайнятість та брак часу на читання газети. І все-таки економісти кажуть, що аморально заявляти, нібито 0,4% ні на що не вплинуть. Якби в Україні був 1—2% інфляції на рік, ми з вами погодилися б, а ці 0,4% накладаються на 10 чи 15... Крім того, ми не можемо розглядати ці 20 млрд. грн. у відриві від інших соціальних виплат.

— Якщо за день цю суму виплатити, інфляція буде божевільною, я згоден. Однак не за день же...

— До речі, а звідки ці розрахунки — про те, що зростання інфляції може становити всього 0,4%, якщо міністр економіки називав цифру в 1,5%? Хто це порахував? Ви можете показати нам довідку аналітичної служби банку?

— Ви надто високої про нас думки. Ми ж не працівники Кабінету міністрів, щоб ці цифри рахувати, а потім декларувати. Ми лише беремо участь...

У Міністерстві фінансів є група, яка займається аналітикою, пов’язаною з інфляційними проце­сами. І саме там з’явилася цифра — від 0,1 до 0,5%. Ми взяли песимістичний прогноз вищий за середній — 0,4. Це — очікуване, за умови, що графік виплат не буде порушуватися. А якщо буде... От коли 20 млрд. грн. виплатити за шість місяців, тоді, звичайно, усім буде непереливки. Однак при виплатах за затвердженим графіком буде 0,4%. Перший графік, на 6 млрд., у нас узгоджений.

— І який він має вигляд? Адже насправді ви залежите від кількості людей, що прийшли, — кожному, хто при­йшов, обіцяють через три дні виплатити гроші...

— Не кожному, хто прийшов, а тому, хто внесений до реєстру. Ви потрапили до реєстру — через три дні ми вам зарахуємо гроші, а одержувати їх не обов’язково того ж таки дня — можна й через місяць, і через рік.

— А яким чином ви можете відрегулювати великий наплив?

— Обслугувати більше вкладників не дозволить пропускна спроможність відділень.



Виплати

— Анатолію Івановичу, і все-таки, як виглядає графік виплат на ці 6 млрд. грн.?

— Щомісяця — по мільярду гривень. Нас уже профінансували на 396 млн. дол. 1 508 312 чоловік внесені до реєстру, і цю суму зараховано. 789 400 — це люди, які вже одержали гроші.

— Отже, 3,5 млрд. ви уже випла­тили?

— Ні. Зарахували, але не виплатили. Настане третій день, і вони отримають право одержати гроші.

— Чому розрахунки ведуться в доларах, а не в гривнях і чи зрадів цьому пан Стельмах?

— Коли ми по «гарячій лінії» працювали з людьми, багато хто мало не бився в істериці: от ви нам дасте тисячу, а за ніч інфляція її з’їсть, і на ранок це вже буде не тисяча. Ми запропонували Мінфіну: давайте приберемо цей елемент спекуляції і видамо долар за офіційним курсом 5,05. Хто нас за це осудить? Ніхто. До того ж якби платили в гривнях, можливо, був би сплеск інфляції. А коли платять у доларах, то це зв’язує грошову масу. Тому що долар дуже популярний як засіб накопичення.

Та сільський житель одержить лише гривні. Рівень безпеки не дозволяє нам провадити розрахунки в сільських відділеннях банку в доларах.

— Скільки створено виїзних бригад, як вони формуються — на рівні міст, районів? І звідки знають, що сьогодні потрібно їхати до одного села, а завтра — до іншого? Там якась своя самоорганізація?

— Протягом першого тижня, коли ми розпочали цю роботу, тричі на день відбувалися селекторні наради: о 7.30 ранку, о 15.00 і о 20.00. Тобто, як ми розпочинаємо день, як минула перша половина і як день закінчується.

— Анатолію Івановичу, на скільки ви за січень схудли?

— Зараз скажу... Десь на шість кілограмів...

Проте давайте я вам до кінця розкажу про бригади. Спочат­ку не вистачило людей. Я кажу: хлопці, давайте подумаємо. А на селекторному зв’язку вся Україна. Тобто ми приймаємо рішення швидко. Тож, які в нас є резерви? Кадровики, ревізори, фахівці з грошового обігу. Хто не задіяний напряму в процесі?..

— Усі, хто можуть носити гвинтівку...

— Так, абсолютно вірно. Усі на фронт. Зараховуються у бригаду (водій і ще два чоловіки)...

— Навіщо такий напряг?

— На це дадуть відповідь історики років через два. Ми відповідаємо нині за доручену справу. Сідаємо, їдемо до села... Приїжджаємо в магазин і починаємо розмовляти з людьми.

Та є, звичайно, і прямий саботаж. Як ви гадаєте, яким чином ми визначили 35 чоловік на звільнення і 52 — на догану? Дуже просто. Я вам можу показати...



Почуття обов’язку

— Ось дивіться, щодня в нас працює гаряча лінія, усі скарги в нас записані. Тут дивіться, по кожному району: Вінницька, Во­линська, Дніпропетровська області. Кривий Ріг, Ужгород, Іванівський район, Згурівський, Бородянський, Сквира, Онуфріїв­ка. Катастрофічна ситуація спо­стерігалася в Компаніївському районі Кіровоградської області. Там жодне відділення Ощадбанку не може одержати жодного траншу — у черзі зареєстровано 532 особи.

Або візьмемо Олександрійсь­кий район: роботу організовано вкрай незадовільно, тільки 40 чоловік на день можуть одержати свої заощадження, прийом ведеться до 16.00. Самого керівника немає на робочому місці. Ну що ще потрібно? Я таку інформацію одержую щовечора.

— А може, люди просто не витримують — у них істерика?

— Ні, я не думаю, я їх попередив.

— Чесно кажучи, людей ви не пожаліли. Ви їх просто виставили на лінію вогню. Вам їх було не шкода? Я розумію — державна доцільність, та до чого тут люди?

— Давайте розберемося. У вас є почуття обов’язку?

— Є, звісно.

— І в мене є. Думаю, що в кожного з нас є почуття обов’язку перед тими людьми, що втратили заощадження. І доти, доки ми з ними не розрахуємося, це почуття обов’язку над нами тяжітиме. Я відверто сказав працівникам банку, що ці виплати фізично дуже важкі. Однак ми робимо для країни дуже велику справу, тому визначайтеся. Ви готові допомогти? Тоді ви з нами. Не готові — йдіть, не заважайте працювати.

— Куди можна піти?

— До іншого банку. Хіба в країні два банки?

— Та це все-таки не війна, 2008 рік надворі.

— Це система. 38 тис. чоловік працюють, і їм важко. Однак це їхня робота.

— Що ви зробили, щоб їм працювалося легше, ніж у перші дні?

— Ми підняли їм із 1 січня заробітну плату на 50%. Перераху­вали навантаження, крім того, прийняли додатково (до моменту реєстрації виплат) на роботу близько 6 тис. чоловік. Це — колишні працівники Ощадбанку, люди, котрі розбираються, можуть дати якісну консультацію.

Крім того, ми взяли за трудовою угодою на три місяці ще 3 тис. охоронців, які стоять на дверях у відділеннях і регулюють чергу. Залучили студентів. Даємо дівчаткам мінімальну зар­плату, до грошей не допускаємо, але вони допомагають бабусям заповнювати документи.

Усе, проблем немає. За моїми підрахунками, на роботу прийняли близько 9 тис. чоловік, із них 6 тис. — станом на 8 січня.

— Тепер зрозуміло, чому на самому початку ви завели розмову про економічні нормативи. Звісно, все це — додаткові витрати. Вони фінансуються з прибутку банку?

— Ні, держава компенсує. У постанові Кабміну про це сказано чітко.

Ми ведемо облік всіх витрат, пов’язаних із компенсацією. Ми були абсолютно готові до цього. Та й до ажіотажу готові. Але не були готові до реакції людей на цей ажіотаж.

Ви знаєте, свого часу я був заступником голови Ощадбанку по Києву, знаю місто, кожне відділення. Збираючись на роботу, у перші дні виплат я, як правило, малював водієві маршрут, охоплюючи щоразу нові відділення. Зважаючи на те, де які черги. Тут вісім чоловік стоять, там 12, там 30... Багато. І раптом — чоловік 70. Я в паніці — звідки 70? Адже третій день виплат, не може бути 70! Може бути максимум 30. Заїжджаємо туди. Виявляється, черга до іншого банку. Там видають доплату до пенсії.

Запитую: а ви чому тут стоїте? Та в нас пенсії. Я кажу: та тільки ж восьма година, а відчинять о дев’ятій. А вони мені: то ми займемо чергу і постоїмо. Ми що, поспішаємо на роботу? Це був перший шок.

Другий шок я відчув на четвертий день виплат. Придумав новий маршрут, дивлюся — 9.15, відкриті двері відділення, нікого немає. Ну, думаю, точно написали, що грошей не буде, реєстрація не здійснюється. Заходжу — стоять двоє людей до віконця комунальних платежів, один міняє валюту, чоловік шість чекають на виплати. І міліціонер. Я до нього — розкажіть, як справи? Він відповідає: у нас все нормально. Я кажу: як нормально, що, пізно відчинилися? Він відповідає: та ні, в нас тут взагалі ніколи черг немає. Нормальна ситуація. Я тут ще півгодини постою й піду.

Тому наступного тижня буде ще простіше. Ці черги взагалі зникнуть. Негарно так казати, але зрозумійте правильно, у цих людей дежавю. Черга — це той стан, в якому минула їхня молодість. Вони зустрічають там знайомих, обговорюють щось. У них з’явилася якась соціальна мета. Вони приносять цю тисячу додому, з гордістю кладуть на стіл і кажуть: я — теж годувальник. Тому що вони бідні, тому що 400 гривень пенсії недостатньо. Тож цю тисячу вони приносять із гордістю.

Я довго намагався зрозуміти їх психологію, збагнути, що це — технологічна помилка банку чи помилка всієї країни. І доходжу-таки до тієї думки, що 17 років, з 1991 року, цих людей тримали в невіданні. Їм не говорили правди. І це — найстрашніше. Тому що коли людина розуміє, що її обманюють, і вона не вірить — це вже трагедія. Трагедія для дер­жави. А найсильніша ознака того, що в нашій державі є щось здорове, я побачив у перший день виплат: 20% вкладників залишили нараховані їм суми на депозиті. Під 9,5% у доларах. Зараз таких людей трохи менше — свої гроші на депозиті залишають 16% одержувачів компенсацій.

Тут спрацьовує психологія: у грошей є функція нагромадження. Ми повертаємо заощадження, людина бере ці 195 дол. і сто з них кладе туди, куди звичайно кладе гроші, а 95 міняє на гривні і робить подарунки онукам. От і все.

А тепер другий момент. Який сьогодні курс купівлі долара? 5,06. Виходить, реально людина одержує більше, ніж тисячу. Тож у цій ситуації, я вважаю, ми вчиняємо з людьми максимально коректно. Ми захищаємо їх від інфляції. А якщо курс буде 5,10, вони одержать тисячу з «хвостиком».

— Ви говорили, що у вас є результати соціологічних досліджень про те, що, незалежно від роз’яснювальної роботи, все одно відразу прийдуть 1,5 млн. чоловік. А чи не застерігали соціологи від бійок і навіть смерті у чергах?

— У мене є повна інформація про кожен випадок, і я повинен сказати, що деякі з них неадекватно сприймаються журналістами.

— І ще раз про дуже складне питання — про процедуру. Припустимо, на компенсаційній книжці в мене 500 гривень. Мені їх повернули. Що відбувається з книжкою?

— У вас є книжка товста, і до цієї книжки дають тоненьку, жовту — компенсаційну. Ніхто у вас цієї товстої не забирає.

— Секундочку, а як можуть жовту забрати, якщо там за законом ще належить компенсація? У законі 1996 року чітко записано: сума виплат повинна коригуватися на індекс інфляції. Є також рішення Конституційного суду з цього приводу.

— У законі 1996 року було чітко записано: один радянський рубль дорівнює 1,05 гривні. Законодавство відтоді змінювалося? Ні. Нам було дано команду здійснювати цю індексацію, ми її здійснили. У жовтій книжечці на підставі 1996 року ми зробили вам запис. На підставі його ми зробили вам виплату. Книжку закрили…

— Ви маєте права закрити цей компенсаційний вклад?

— По 1,05 банк з вами розрахувався.

— Не проіндексувавши. А що відбувається з книжкою?

— Вона як документ суворої звітності і постійного зберігання залишається у відділенні. Її не мона порвати, знищити і так далі. Це документ про те, що ви одержали гроші.

— Даруйте, може, ми тупі, але є закон від 1996 року, де говориться: порахуйте, будь ласка, переведіть це все за курсом 1,05 у гривні і видайте компенсаційні книжки. І безпосередньо у цьому ж пункті — про те, ці грошики слід обов’язково проіндексувати на індекс інфляції за період з 1 грудня 1996 року.

— Розумію, що моя відповідь вам не сподобається. Є закон, але до нього є ще постанова уряду. От Ощадбанк і виплачує вклади на підставі цієї постанови. Крім того, є бюджет на нинішній рік, у якому написано, що і як. Ми можемо рухатися винятково в рам­ках цього законодавчого «триумвірату».

— А як бути із сумами, що вкладені в Ощадбанк України з 1992 по 1994 роки? У законі написано, що ці люди теж мають право на одержання компенсації, а в постанові уряду — не написано.

— Я не готовий коментувати цих запитань з однієї причини — це не моя компетенція. Те, що всередині банку, — будь ласка. На будь-яке запитання готовий відповісти.

— Тоді запитання таке: у що обійдеться бюджету операція з виплати компенсацій? Іншими словами, якими є організаційні витрати Ощад­банку...

— Я зможу прокоментувати це запитання за результатами місяця. У тому числі затрати на одного вкладника і по кожному працівникові. І обов’язково публічно відзвітую перед суспільством за процес початку виплат.



За матеріалами газети "ДТ"