Хто сказав, що ми не в Євросоюзі? Українці там давно. Ось тільки не так, як це собі бачать деякі наші політики, — з голосуванням в Європарламенті, усілякими політично-економічними вигодами тощо. Непосильний труд, абсолютна правова незахищеність, приниження і усвідомлення того, що ти не потрібен нікому ні там — за кордоном, ні тут — на Батьківщині, — ось українські будні в західному цивілізованому світі. Заробітчани хочуть додому, але не знають, що тут робитимуть...Із початку 90-х років в Україні катастрофічними темпами почала зростати прірва між багатим і бідним населенням. У приблизному співвідношенні це виглядало як 1—2% до 90%. 7—8% — середній клас, який у цивілізованих країнах складає основу суспільства, у нас перетворився на незначну проміжну ланку між тими, хто на межі виживання, та тими, хто може дозволити собі більш ніж достатній рівень життя. Можна говорити багато про соціально-економічні складнощі перших років незалежності, та все одно виглядає неприроднім той факт, що українці зі своєю ментальною схильністю до дрібної приватної власності не змогли сформувати достатньо забезпечений суспільний прошарок. Куди поділися ті українці, яких в економічній соціології назвали б середнім класом працюючих власників?
Відсутність робочих місць, низькі зарплати, ще не налагоджена система кредитування — все це та багато іншого змусило українців проторювати шляхи туди, де вже давно сформована і надійно працює соціально-економічна інфраструктура. Масове заробітчанство в країнах Західної Європи (менше — в Росії) перетворилося на прикмету цілої епохи. Сьогодні ж український середній клас повертається додому. Легально чи нелегально заробивши гроші (часто — немалі навіть по європейських мірках), заробітчани готові відкривати свою справу і працювати тут, на Батьківщині. Що ж їм опісля сімнадцяти років може запропонувати їхня омріяна Батьківщина?
Нещодавно після візиту до Португалії губернатор Івано-Франківської області Микола Палійчук звернувся до громадських організацій міста з метою започаткувати проект з підтримки малого бізнесу для громадян Івано-Франківщини, які виїхали на заробітки за кордон та бажають повернутися. Причиною такої ініціативи стала його розмова з емігрантами в Португалії, які зізнались, що з радістю повернулися б додому, якби їм було там чим зайнятися (за достойну оплату, зрозуміло). У середньому за кордоном вони отримують від 800 до 2000 євро. Погодьтеся, в обласному центрі України такі гроші заробити не так вже й реально.
Зарубіжне нелегальне заробітчанство з його цілковитою соціальною незахищеністю виявилось явищем масовим та неоднозначним. З одного боку — воно має безліч негативних наслідків, причому не тільки для самих заробітчан. Від виїзду громадян на роботу до багатих країн в першу чергу страждають діти, яких виховують бабусі, дідусі та родичі. Часто-густо у дітей розвиваються споживацькі настрої. Скажімо, учень шостого класу однієї з івано-франківських шкіл витяг дві гривні й почав грошима витирати шкільну дошку.
Така деградація суспільства є всеохопною, адже й самі громадяни, покинувши кордони рідної країни, втрачають суспільну активність та зацікавленість економічною й політичною ситуацією в державі. Мовляв, «ми тут ніхто і від нас нічого не залежить». Хоча, як стверджує Геннадій Микитка, президент Центру європейської інтеграції в Івано-Франківську, «все залежить від особистого рівня культури самої людини. Коли вона заробить на хліб, дах над головою, тоді починає замислюватись: а що ж далі? Що є вище?». Тоді людина переосмислює цінності, звертається до духовного, починає інвестувати в його витоки — церкву та освіту.
Можна навіть сказати, що частина українських мігрантів більш виразно відчула себе українцями після того як побувала за кордоном. У даному випадку це варто вважати особливо позитивним наслідком, оскільки навряд чи можна відчути себе європейцем, уникнувши осмислення своєї приналежності до певного народу та держави. Як випливає з інтерв’ю, які проводилися Інститутом громадських справ серед українських заробітчан, такі метаморфози відбулися з багатьма українцями — вихідцями із західних областей України. Десь близько 65% з них готові повернутися в Україну, якби бачили реальні перспективи самореалізації.
Хто такий наш заробітчанин у соціальному вимірі? На одному з інтернет-сайтів розміщено статтю Івана Маркова з промовистою назвою «Український середній клас зароджується в Італії». Іронія не без підстав. Марков пише, що опитані українські заробітчани в Італії вважають себе потенційними бізнесменами. Майже половина (47,05%) цих людей має вищу освіту, 32,63 % — середню, 26,14% — середню спеціальну. Вони репрезентують широкий спектр спеціальностей: технічні (51,61%), гуманітарні (19,35%), медичні (3,22%). Все розмаїття вікових і соціальних груп, освітніх рівнів, спеціальностей і сфер зайнятості тих, хто не знайшов застосування своїм силам в Україні, за кордоном звужується до єдиного поняття: заробітчанин-нелегал.
Серед них ті, хто планує започаткувати власний бізнес в Україні, становлять 25,80%. А це чверть мігрантського капіталу, який може інвестуватися в українську економіку. Варто не забувати й про мігрантські інвестиції в освіту — діти заробітчан мають можливість здобувати фах у престижних навчальних закладах як в Україні, так і за її межами.
При проведенні порівняльного аналізу рейтинговою агенцією соціально-економічного розвитку аналітичного центру «Інститут реформ України» на рівні міст обласного значення перші позиції належать саме містам західного регіону. І далеко не останню роль тут відіграють значні потоки валюти, які надходять жителям західних областей від їхніх родичів, які працюють на заробітках у Греції, Португалії, Італії, Іспанії тощо. За оцінками експертів, гастарбайтерами є практично 20% (понад 2 млн. осіб) населення заходу, які регулярно переказують в Україну значні обсяги зароблених коштів. Наприклад, заробітчани з Івано-Франківщини (близько 250 тис. осіб) різними способами щороку переправляють в Україну від 700 млн. до 1 млрд. дол. США. У Чернівецькій області, третина жителів якої (170—180 тис. осіб) працюють на заробітках, надходження від трудових мігрантів перевищують 300 млн. дол. на рік, що втричі більше бюджету області.
Такий специфічний вид доходів жителів Західної України зумовлює високі споживчі витрати та витрати на придбання нерухомості, а також — на платну освіту.
Як бачимо, підстав дивитись на явище заробітчанства «крізь пальці» у влади достатньо.
«Голодних там нема...» — резюмує Геннадій Микитка. Тим паче, «про наших там дбають». Наприклад, за словами пана Микитки, в одному лише Валенсійському окрузі (Іспанія) на підтримку емігрантів на два роки виділено 980 млн євро. Хоча, за словами пані Марії Т., заробітчанки з Італії, «тут ти просто ніхто — раб». Їй хочеться додому, до рідних, хочеться бачити, як росте онук. Проте поїхати не може — чекає документи на легалізацію, щоб потім знову можна було повернутися до Італії без перешкод. Вперше ж туди добиралася нелегально — мороз по шкірі пробігає, коли починає згадувати про таємний переїзд у вантажівці.
Український центр «Жіночі перспективи» провів соціологічне опитування українських трудових мігрантів у Італії. За його результатами, для виїзду за кордон майже 90% отримали туристичну візу. При цьому 49,48% осіб мали візу терміном 7—10 днів, 36% — на два тижні, 10,65% — на один місяць, 2,04% — на три місяці й 1,8% — візу на півроку. Тобто в основному ці люди на момент опитування перебували в Італії нелегально. Тільки 3,85% респондентів ствердно відповіли на запитання: «Чи маєте ви дозвіл на роботу?», 69,61% працюють без офіційного дозволу, а 26,53% не змогли відповісти на це запитання.
Проте проблема, власне, не в легалізації такого явища, а в тому, як повернути українців до України.
Саме на Івано-Франківщині взялися за реалізацію проекту з повернення заробітчан з-за кордону. Він передбачає налагодження нових та розширення існуючих зв’язків з регіонами тих країн, де українці знайшли роботу. А ще Івано-Франківське громадське об’єднання «Бюро з прав людини» започаткувало програму захисту прав трудових мігрантів та їхніх сімей «Я в Україну повернусь». У планах бюро збудувати у місті Івано-Франківську на Привокзальній площі каплицю-меморіал загиблим та зниклим безвісти землякам-заробітчанам.
За словами голови об’єднання «Бюро з прав людини» Мирона Дмитрика, основні напрями програми «Я в Україну повернусь» передбачають «лобіювання законодавчого забезпечення прав трудових мігрантів — громадян України, а також безкоштовний правовий захист сімей, члени яких загинули, працюючи за кордоном, сприяння працевлаштуванню тих, хто повертається на Батьківщину, та контроль за діяльністю фірм-посередників, які займаються працевлаштуванням за кордоном, на предмет запобігання випадкам шахрайства та торгівлі людьми».
Джерело:
"День"
