Ім’я Якова Дов Блайха знаходимо практично у кожному випуску національного рейтингу «Топ-100 найвпливовіших...» Колоритний рабин підтримує приятельські стосунки з більшістю представників українського істеблішменту й долучає цих людей до благодійності. Успіх, зокрема фінансовий, вражає. В одному зі своїх інтерв’ю ребе зізнався: він щороку лише на допомогу старим людям витрачає $2-3 млн. Дивним чином йому вдається підтримувати теплі стосунки практично з усіма керівниками інших релігійних течій в Україні, навіть якщо для цього ребе Блайху доводиться виходити з дому під час Шабату.
Діти, не сваріться!Якось ви сказали, що єврей — не національність, а шлях життя. Що ви мали на увазі?— Справді, єврей — не національність. Це все вигадки чиновників царської Росії. Задовго до Жовтневої революції хтось надумав розділити євреїв (як представників національності) та юдеїв (як сповідачів певної релігії). Але, повторюю, це неправильно. Адже що таке єврей? Звідки він узявся? Наш праотець Авраам, перша людина на землі, жив понад три тисячі років тому — за часів, коли люди вірили в усе, що завгодно, лише не у Бога. Саме він створив те, що ми називаємо монотеїзмом, якого євреї і дотримувалися, на відміну від інших тогочасних народів. Це і стало основою єврейської самоідентифікації. Єврей — той, хто дотримується релігії, відповідних законів і норм поведінки.
Коли ви усвідомили, що єврей?— Є гарна притча щодо цього. Кілька людей вирішили підкорити гірську вершину. Провели величезну підготовчу роботу. Нарешті рушили. Піднімалися дуже довго, пережили випробування. Згодом їхня тяжка праця завершилася, вони опинилися на вершині. І там зустрічають маленького хлопчика. Дивляться здивовано і запитують: «Хлопчику, а як ти сюди потрапив?!» А він і відповідає: «Я тут народився!» Отже, я цей хлопчик! Народившись в американській релігійній сім’ї, я, мабуть, з перших днів свого життя знав, що єврей. Це в Радянському Союзі євреї приховували і від дітей, і від самих себе національну належність — їм було важко жити єврейським життям. У США все було інакше.
І все ж таки ваше коріння в Україні, чи не так?— Так, у маленькому містечку Хоростків Тернопільської області. Прадід по батьковій лінії виїхав звідти до революції, у 1890-х роках. Я якось приїжджав у ті місця з татом. Бачив цвинтар, від якого майже нічого не залишилося. Немає там і євреїв — загинули під час війни. По маминій лінії мої предки з Івано-Франківська та Чернівців. Тож уся наша сім’я — вихідці з України.
Чому ваш прадід вирішив поїхати?— Чесно? Він посварився з ріднею. Річ у тому, що в нього було вісім старших братів. Коли їхній батько (мій прапрадід) помер, усі взялися його виховувати як наймолодшого. Одного разу йому це набридло, і він виїхав до Америки. До речі, прадід єдиний із братів вижив. Інші загинули під час війни.
Вчинок вашого прадіда був героїчним, як на ті часи?— Не думаю. Наприкінці XIX століття розгорнулася хвиля еміграції з Польщі та Росії. Почастішали прояви антисемітизму, погроми. Тоді багато хто їхав.
Чим він зайнявся в еміграції?— Бізнесом. Торгував тканинами, імпортував їх з Китаю. У сім’ї розповідали таку історію. Прадід, займаючись збутом товару в США, співпрацював з партнером, який шукав надійних постачальників у Китаї. Якось ці двоє зустрілися і почали з’ясовувати стосунки: хто з них головний. Один говорив: я продаю, отже, завдяки мені ми заробляємо гроші, ось і виходить, що я головний. Інший відповідав: якби я не знаходив доброго товару, ти нічого не зміг би ні продати, ні заробити, тому головний я! Так вони й розсварилися. (Сміється.) Бізнес закінчився.
Отже, трудової династії не вийшло...— Не вийшло. Мій тато був агентом страхової компанії. У мами був свій невеликий бізнес. У них було десятеро дітей. І жоден не продовжив батьківську справу — ніхто не захотів!
Але ви не вважаєте це трагедією?— Яка трагедія? Що ви! Ми ж капіталісти! Американці! У нас же демократія! (Сміється.) У нашій сім’ї кожен займається тим, до чого лежить душа, — свобода вибору. Крім мене є кілька рабинів, є бізнесмен, шеф-кухар, головбух... У XXI столітті люди мислять іншими категоріями. Це за старих часів було прийнято довго і заповзято будувати бізнес, віддавати його у спадок, ростити спадкоємців... А зараз, погляньте навколо, люди будують бізнес і без жалю його продають, щойно їм пропонують прийнятну ціну. Або взагалі створюють бізнес на продаж! Я вже не кажу, що з’явилися такі види бізнесу, про які наші батьки не знали раніше і тепер знати не хочуть. Це, наприклад, стосується усієї IT-індустрії.
Пейси і кейсиЦе правда, що ви закінчили бізнес-школу Гарвардського університету?— Ну, це голосно сказано! Я закінчив спеціальні курси у Гарварді з управління неприбутковими організаціями. Дуже добра річ! Учитися взагалі треба усе життя. Особливо якщо керуєш неприбутковими організаціями — найвища відповідальність. Адже ти розпоряджаєшся грошима інших, а не своїми. Тому зобов’язаний діяти удвічі ефективніше.
Чого вас навчили у Гарварді?— Там дуже цікавий та ефективний метод викладання. Педагогічна філософія Гарварда — кейси, рольовий аналіз ситуацій. Наприклад, нам пропонують вирішити завдання: є якийсь університет із певною проблемою і певними можливостями. Є певна сума грошей, а потрібна більша. Як краще це завдання вирішити? Хто конкретно має його вирішувати? Хто за це відповідає? Учні докладно обговорюють проблему, кожен висловлює свою думку. Спільно доходимо якогось рішення. А після цього нас знайомлять із президентом університету, проблему якого ми щойно розглядали, і він розповідає, як усе вирішувалося насправді і якими були результати. Потім усі разом це обговорюємо. Неймовірно цікаво! Тобто кейси у Гарварді не теоретичні, а взяті з життя. У житті ж регулярно доводиться розв’язувати питання, як використати наявні фінансові можливості. Скільки грошей ти можеш витратити, щоб розширити організацію, звідки ці гроші взяти тощо. У Гарварді цього навчають. Звісно, не все, що ми там вивчали, можна застосувати в Україні. Наприклад, у США неприбуткова організація може взяти банківський кредит під заставу належної їй нерухомості. Тут це, на жаль, неможливо.
Які знання, здобуті в Гарварді, вам усе-таки вдалося застосувати тут на практиці?— Багато років тому я побудував в Україні притулок для Яків Дов Блайхстарих, вклавши близько $4-5 млн, — зараз він коштує близько $20 млн. Такий заклад не призначений для того, щоб отримувати з нього прибуток. Але це бізнес! При Єврейській конфедерації ми створили керуючу компанію, що займається всіма проблемами будинку, зокрема сплатою податків. Однак люди чомусь звикли, що, коли організація неприбуткова, її гроші можна витрачати хаотично. У Гарварді навчають керувати неприбутковою організацією, використовуючи класичні бізнес-підходи. Ти повинен розуміти, яким чином і на які цілі витрачаються твої гроші, як їх витрачати найефективніше. Дуже хочу піти ще на одні гарвардські курси, але поки що ніяк не знайду для цього часу.
Чого б іще ви хотіли навчитися?— Приміром, як відповісти на запитання, чи успішна твоя неприбуткова організація? У бізнесі все зрозуміло: критерій успіху — фінансові показники. Якщо йдеться про політичну організацію, критерій успіху — набрані голоси під час виборів. А як дізнатися, чи ефективний мій менеджмент? Насамперед я маю від самого початку грамотно і чітко сформулювати свою мету. Наприклад, ставлю мету зробити так, щоб у Києві не було голодних. Я повинен знати, що зараз у місті, скажімо, 100 тис. людей недоїдають. Я хочу, щоб через півроку їх було на 10% менше. За півроку вивчу ситуацію й побачу, що їх і справді поменшало. Отже, я діяв ефективно! Якщо голодних стало, приміром, 120 тисяч, моя робота нікуди не годиться. Звісно, в оцінках слід враховувати об’єктивні та суб’єктивні чинники. У Гарварді мене навчили, що люди мають легко запам’ятовувати твою мету. Для цього слід навчитися формулювати її однією короткою пропозицією, яка має містити яскраве слово. Крім того, мета має бути вимірювана. Якщо я скажу, що хочу боротися... не знаю... наприклад, за мир в усьому світі, мене ніхто не зрозуміє. Тому що цю мету неможливо виміряти. Отже, у Гарварді є спеціальний курс оцінки ефективності управління... Знаєте, у мене таке відчуття, що ще трохи, і ви з повним правом зможете вимагати в Гарварда гроші за рекламу! (Сміється.)
Бананів у нас немаРозкажіть, як ви опинилися в Україні?— Наприкінці 80-х років почав працювати, став рабином й організував єврейську школу у Нью-Йорку. Для 24-річного хлопця це була успішна кар’єра. Але перспектива поїхати до СРСР викликала справжній захват. Це здавалося чимось, чого ніхто ніколи не зробить. Такий собі екстрим. Приїхав сюди з дружиною, щоб дізнатися, чи можна тут жити. У нас на руках був син, якому ще не виповнилося й року.
На початку 90-х у Києві складно було відшукати навіть молоко. Вас як молодого тата це не бентежило?— У 90-ті роки в Україні нічого не можна було купити. Але ми викручувалися. Раз на місяць їздили до Москви на закупівлі. Запасалися там підгузками, їжею. Але згодом в Україні усе налагодилося. А спочатку було важко, але дуже цікаво і... незвичайно. Навіть не знаю, з чим порівняти! В Америці було б нудніше на 101%. Там і зараз нудно! А щодо сина, єдине, чого йому в дитинстві бракувало, — бананів. Напевно, тому він дотепер дуже їх любить.
Мабуть, і спецслужби у вас не викликали побоювань?— Зі спецслужбами були чудові стосунки! Щоправда, вони хотіли мене вигнати. Прийшли якось із КДБ і запитують: «Що, коли ми попросимо вас виїхати?» Я відповів: «Не питання! Зберу валізи та виїду». Тоді вони запитали, як це позначиться на моїй кар’єрі. Я відповів, що не зможу вигадати для свого резюме кращого рядка, ніж «депортований із СРСР». На цьому розмова закінчилася.
Вас щось вразило, коли ви тільки приїхали?— Так! Величезний, цілковито темний і похмурий аеропорт у Борисполі. Ми приїхали вдень, але там усюди було на диво темно. Митники забрали майже усі релігійні книжки, які ми везли. Натомість місцева громада прийняла нас напрочуд тепло. І це було головне. Складнощі і з візами, і зі спецслужбами — дрібниці.
Коли ви зрозуміли, що хочете пустити тут коріння?— Ми приїхали на три місяці, але одразу зрозуміли, що не поїдемо звідси. Забагато було роботи. І ось живемо тут 18 років. Повірте, це дуже багато. Те, що ми робили і робимо, — набагато більше, ніж бізнес. Зрештою, бізнес можна продати. У будівництво єврейської громади ми вклали не просто багато зусиль, ми вклали в нього своє життя. Мої діти виросли в Україні. Двоє старших навчаються в Ізраїлі. Двоє середніх — в Америці. Троє молодших тут. Це важко, бо дітей треба тримати біля себе. Тим більше коли вони молоді. Але що робити? Життя триває. Ми живемо в часи, коли світ дрібнішає. Зараз можна перетнути океан, витративши менш ніж добу.
У Гарварді вас навчили грамотно формулювати мету. Якою вона у вас була, коли ви приїхали в Україну?— Робити євреїв євреями. Я мав побудувати інфраструктуру громади. Єврею, що народився, знадобляться дитячий садок, потім школа, студентський клуб, організація весілля і так далі. Зрештою, він помре, і його треба поховати відповідно до традицій. Щоб громада повноцінно працювала, має бути вибудований увесь цей цикл. Коли я приїхав, не було нічого, крім синагоги, яку відвідували десятеро старих.
Із чого ви почали?— З того, що синагога перестала вдень закриватися. Тоді вона працювала лише вранці. Не було денної і вечірньої молитов. Ми почали запрошувати старих по вечорах.
Чому це було важливо?— Тому що синагога була єдиним острівцем єврейського життя у цьому місті. І якщо вхід на цей острівець закритий, то куди йти? Треба було зробити усе, щоб сюди почали приходити люди поспілкуватися. У 1990-му ми відкрили першу в Україні загальноосвітню єврейську школу. Щоправда, рік вона пропрацювала без ліцензії. Її відвідували діти, батьки яких сиділи на валізах, готуючись до еміграції.
Вам тоді не було прикро, що ви намагаєтеся об’єднувати євреїв, а вони роз’їжджаються?— По-перше, їхали не всі. По-друге, у мене ніколи не було мети створити у Києві велику громаду. Я хотів дати місцевим євреям можливість жити єврейським життям. Якщо усі виїдуть, я вимкну світло і теж виїду. Але факти свідчать, що євреї не їдуть звідти, де їм добре. Щойно усе почало налагоджуватися, вони навіть стали повертатися. Повна синагога, школи, єшива (єврейський вищий релігійний навчальний заклад. — Ред.). Виїдуть євреї — нехай їм буде добре. Залишаться — теж чудово. Ми ж усі мріємо бути вільними і мати право вибору!
«Ребе, допоможіть!»Скажіть, синагога допомагає своїм парафіянам у вирішенні проблем з бізнесом?— Особисто в мене багато знайомств у бізнес-середовищі. Буває, приїздять іноземці й радяться зі мною про вибір партнерів. Але синагога створена не для цього! Так, ми допомагаємо бізнесменам, чим можемо. Але це лише частина життя громади. Це вторинне.
Це правда, що Вадим Рабинович купив Арсенал завдяки вам?— Правда! Тобто не завдяки мені, а не без моєї участі. До мене прийшов колишній управляючий клубом і сказав: «Ребе, допоможіть, у нас проблеми!» Я запитав: «Хочете продаватися?» Він сказав: «Так». Я одразу зателефонував і кажу: «Рабиновичу, хочеш купити Арсенал?» Я просто знав, що Вадим хотів мати футбольний клуб, що йому це буде цікаво. І ви бачите, наскільки він цим захоплюється, вкладає в Арсенал гроші. Адже багато хто купує спортивні команди (до речі, не лише футбольні), а потім ними не опікується. Для таких покупців спорт — не бізнес. Справді, таке придбання можна використати для вирішення різних питань. Але для цього команду треба «піднімати».
Громада живе на благодійні внески. Який їхній розмір?— За єврейськими законами кожен має віддати десять відсотків своїх доходів на благодійність. Навіть не обов’язково до громади.
Цього закону дотримуються?— Сумніваюся! Якби кожен давав десять відсотків, не було б бідних. З радянських часів люди ще не звикли віддавати гроші, просто щоб комусь допомогти. Вони хочуть давати, тільки якщо це вигідно. У 1990 році я зателефонував одному дуже відомому київському бізнесменові. Тоді громада лише починала організацію безплатних обідів для старих і бідних. Я запитав: «Не хочете давати на обіди, припустімо, тисячу доларів на місяць?» І ця відома людина мені відповіла: «Ребе, я вас дуже поважаю, але зрозумійте мене! Давши вам тисячу доларів, я не знатиму, що з цього отримаю. Якщо віддам їх голові райвиконкому, то знатиму, на що можу розраховувати». Тобто суті благодійності тут ніхто не розумів. Тільки зараз ситуація почала потроху змінюватися. І вагомий внесок у це зробив, звісно, Віктор Пінчук зі своїм фондом й арт-центром. Люди почали розуміти: щоб посісти в суспільстві пристойне місце, треба не лише брати, а й віддавати.
Знайшла в Торі закон, що забороняє брати хабарі. Але не знайшла закону, що забороняє їх давати. Його справді немає?— (Пауза.) Важко сказати... Точно знаю, що законодавство США забороняє американським громадянам давати хабарі навіть за межами батьківщини... Скажу так: якщо ви хочете дати хабара судді, щоб він прийняв несправедливе рішення, цього робити не можна. У Торі сказано: «Хабар робить сліпими очі мудрого і перекручує слова праведника». Але ви знаєте, як у нас, в Україні, справедливо судять?! Позивач приходить до судді за два дні до слухання, дає тисячу і каже: «Виріши, як мені треба!» Наступного дня приходить відповідач, дає дві тисячі й каже: «Виріши на мою користь!». Перед засіданням судя повертає тисячу відповідачеві і каже: «Тепер ви зрівняні в правах, починаємо слухання». Ви ж знаєте, суддю не можна купити, його можна тільки орендувати! Але я впевнений, так триватиме не вічно.
Це правда, що якось Леонід Кучма запросив вас на аудієнцію в суботу. І ви зуміли з’явитися до президента, не порушивши Шабату?— Потрапляв у такі ситуації не раз! Найчастіше це були збори Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, де присутні представники всіх конфесій. Ходив на ці зустрічі пішки. Щоправда, під час Шабату не можна нічого носити, а до Адміністрації президента без документів потрапити непросто. Тому документи ніс мій водій, який ішов поруч. Спеціально для таких місій у мене є водій неєврей. Тора не забороняє ходити під час Шабату! Тим більше що на цих заходах не говорили про бізнес (цього під час Шабату й справді робити не можна).
Наскільки чесно поводиться держава стосовно кожної конфесії?— Держава поводиться однаково нечесно стосовно усіх конфесій. Тут ми рівні! В України дуже багато проблем. І питання про релігійні течії у цій країні не на першому місці. Шкода! Дуже нечесно вирішуються питання, пов’язані з поверненням релігійним організаціям майна (зокрема, нерухомого), яке було відібране за часів СРСР. Усі розуміють, що держава не може його віддати за день і навіть за рік. Але те, що наші будинки приватизують, обурює! Вони не належать державі, бо крадені! Із цим треба щось робити! Польщу й Угорщину не прийняли до Європейського Союзу, поки там не вирішили цю проблему.
Російський журнал Forbes регулярно публікує списки найбагатших людей. У першій десятці там...— ...Одинадцять євреїв? (Сміється.)
Щось подібне до цього! Як ви думаєте, у чому річ?— Можливості, які з’явилися в євреїв під час перебудови, виникли перед усіма народами Росії. Але річ у тому, що євреї підприємливіші, тому більше заробляють. При цьому ми не вважаємо себе розумнішими за інших і завжди не задоволені тим, що маємо, тому прагнемо більшого.
У такому разі, чи можна сказати, що антисемітизм — просто заздрість?— Безумовно! Але антисемітизм не вичерпується заздрістю. Ми — богообраний народ. Але це в жодному разі не означає, що ми кращі за інших! Кожен народ має свою мету. Наша мета — жити відповідно до законів Тори і таким чином нести усім народам світло Бога. Але насправді богообраним є кожен народ. Просто інші народи обрані Богом для чогось іншого. В українського народу своя місія, він повинен щось своє привнести у цей світ. Що саме — зараз українці у стадії визначення.
Зрозумійте: немає зайвих націй, як немає зайвих людей. Є щось, що ви можете робити найкраще за всіх на світі. І є те, що можу зробити тільки я і більше ніхто. Бог не створює двох людей з однаковими можливостями. Тому що тоді один із них виявився б зайвим. У світі немає нічого марного. Використати можна все... Хоча б як поганий приклад.
Досьє: Яків Дов Блайх народився 19 жовтня 1964 року у США
Освіта: вища релігійна
Досягнення: президент Об’єднання іудейських релігійних організацій України, член Виконавчого комітету Всесвітнього єврейського конгресу, член Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, віце-президент Європейської ради єврейських громад, віце-президент Європейського єврейського конгресу і член Постійного комітету Конференції європейських рабинів. У 1997 році з рук президента Ізраїлю отримав Міжнародну нагороду Єрусалима за видатний внесок у розвиток єврейської освіти у діаспорі. У 1999 році нагороджений українським орденом «За заслуги» третього ступеня
Головна подія в житті: перша поїздка до Радянського Союзу
Хобі: книжки, колекціонування предметів юдаїки
Життєве кредо: Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає
Яніна КУДЬ"Контракти", №24 від 16.06.2008р.
