Франківська публіка до літературних зірок звикла так само, як у Лос-Анджелесі народ звик до голівудських зірок. Коли вулицями проходить відомий український письменник, ніхто не витріщається на нього й не тицяє пальцем. Ну, пройшов письменник, то хай собі йде далі. І не тому що ми не знаємо їх в обличчя, якраз навпаки. У нас їх просто багато. З часом меморіальні дошки про те, що тут жив і творив такий-то, будуть на більшості будинків нашого міста.Якщо ви в Івано-Франківську вперше - боронь Боже говорити, як вам приємно опинитися в місті, колисці «станіславського феномена». Можуть накопати ногами - самі ж колишні представники колишнього феномена. У нас уже навіть ніхто не вирішує й не сперечається, а чи був отой феномен насправді?
Пише у нас майже кожен другий. А якщо не пише, то критикує те, що написали інші. Повітря, певно, таке. І ви пишіть на здоров’я, коли до нас приїдете. Якщо вашу писанину не беруть у місцевий часопис, можна й на паркані залишити нетлінні рядки. Головне не результат, а процес.
У нас є обласна премія імені Василя Стефаника й міська імені Івана Франка. Чому не навпаки, не знаю. Їх дають незалежно від того, до якої партії чи спілки належить письменник. Дають хорошим людям за хороші твори. Але проблема в тому, що всім, кому можна було, її вже дали, отже, виникає питання, кому даватимуть її надалі? Проте організатори тим не переймаються й говорять, що премії все молодшатимуть і молодшатимуть і слугуватимуть підтримкою молодим. До речі, премія Івана Франка цього року становить 5 тисяч гривень. Непогано, правда?
Як то і має бути в порядному літературному процесі, у нас два покоління письменників (наймолодші, звичайно, можуть кричати, що вони – окреме нове покоління, але...) – старше і... нестарше.
Старше любить гонорово прогулюватися центром міста до
Спілки письменників (її очолює Василь Добрянський), відчуваючи свою причетність до великого літературного процесу. Вони впевнені, що якщо раптом Спілка загине, то література у Франківську занепаде, люди залишаться без книг і тоді настане кінець світу.
Щодо книг, то якось хотіла купити малому одну з них – щось надривно-патріотичне, - але мені таку ціну заломили, що...
Не можу сказати, що Спілка не відіграє ніякої ролі в нашому житті. Принаймні люди мають якесь заняття, не нудьгують, пишуть собі, читають, медитують про вічне й нетлінне... Але щось не пригадую вагомого літературного епізоду з життя міста, де головна роль належала би нашій Спілці. Старі спілчани снують містом у пошуках молодої, не зіпсутої постмодерном, крові, але, як сказав один поет, «Спілки не хоче золота українська молодь», тому вона нажахано тікає в обійми Прохаська, Процюка, Єшкілєва.
Отож Спілка існує, проводить якісь заходи, ми теж існуємо, щось проводимо, кожен окремо і кожен втішений своєю самодостатністю й винятковістю в літпроцесі. Але якщо раптом ви захочете стати отією молодою кров’ю, запам’ятайте кілька істин: 1) постмодернізм – це не напрям і не течія, а нецензурне слово; 2) письменник має відчувати свою велику місію для українського народу, адже саме він виведе свій народ із темряви; 3) усе, що пишеться поза межами Спілки, – бруд, графоманія і має популярність завдяки розкрутці, а справжній талант приходить лише з отриманням членського квитка.
Серед старших і «найбільших» у Франківську, звичайно, виділяється
Степан Пушик. Він – нетиповий спілчанин. Слабонервовим закомплексованим дівчатам раджу оминати його десятою дорогою. Незакомплексовані – сміливо вирушайте назустріч і прихопіть щось із написаного. Може, пощастить, і тоді ваші віршики опиняться в місцевому часописі «Перевал».
Журнал дуже демократичний – друкує і мотлох, і талановиті речі. І це нормально, бо той, хто зараз пише мотлох, згодом може написати щось нетлінне...
Недалеко від редакції цього часопису можна зустріти похмуро-химерного
Євгена Барана (це вже нестарше покоління) із черговим матеріалом про кого-небудь. Він невдоволений старшими письменниками, невдоволений молодшими, невдоволений сучасною літературою, нелітературою – також. Але, загалом, із ним можна приємно поговорити. Проте пам’ятайте: кожне ваше слово може бути потім використано проти вас. Намагайтеся йому сподобатися: він має легку руку.
Після його протекцій вас можуть навіть висунути на Шевченківську премію, як то було з
Танею Малярчук. Вони з
Олегом Криштопою іноді покидають свій дачний будиночок під Києвом і повертаються до рідного Франківська, до, як сказав би критик, своїх першоджерел і перших перемог. Криштопа трагічніший від Малярчук, тому, певно, і пише менше. Шкода.
Ідемо далі центром Івано-Франківська. Якщо ви опустили голову й ретельно вивчаєте бруківку нашого міста і раптом ваш погляд натрапляє на голі пальці ніг у сандалях, то це
Тарас Прохасько, віддалений і відчужений від усього світу, навіть від літератури. Його модно називати сучасним Сковородою: іде собі Прохасько, тішиться сонечком і природою, наче й немає ніяких турбот, клопотів, книжок, премій. Коли отримав одну з них, щоправда, дуже тішився, і писав в одному з форумів, що тепер зможе купити собі морквочки, картопельки. Але з овочевими торбами його так ніхто й не побачив.
Оскільки ми вже на Стометрівці, то варто зайти до книгарні видавництва «Лілея-НВ» і купити кілька книжечок представників івано-франківської літератури. У них принципово тільки українські та україномовні книги.
Ще непогані книгарні – «Сучасна українська книга» та «Букініст». Мені в цих книгарнях подобається сервіс. З вами завжди готові поговорити про літературу і не тільки.
У книгарні «Букініст» можна знайти все: від старих польських медичних довідників до сучасних підручників. А на дверях напис, що шпаргалок, білетів і всякого такого вони не продають.
«Сучасна українська книга» проводить акції «Письменник за прилавком». Сидиш собі за столиком, п’єш каву, слухаєш гарну музику, спілкуєшся з потенційним читачем, підписуєш книги... Романтика...
Ідемо далі. Наштовхуємося на
Володимира Єшкілєва. Лише він вас не накопає, якщо ви заїкнетеся, як любите і шануєте «станіславський феномен». В.Єшкілєв досить демократичний щодо того, кого і як любити, про кого і що писати. Про нього начебто і не люблять згадувати, але говорити про літературний Франківськ і не згадати Єшкілєва – це занадто, тим паче, що біля нього «тусуються» талановиті хлопчики й дівчатка, які пробують писати, і щоб уберегти себе від перших літературних невдач, організовують свої часописи. Наприклад, «Чума». Деякі тексти навіть графоманією не назвеш, але, з іншого боку, це ж так класно – сидіти і складати докупи слова і речення і називати це художнім текстом.
Щойно намилувавшись Єшкілєвим, відчуваємо, як повз нас хтось промчав на шаленій швидкості. Це
Степан Процюк. Бігти за ним нема сенсу – не наздоженете й не роздивитеся. Але зловити його можна у стінах Прикарпатського університету, де він намагається сіяти вічне й добре. Якщо вам не вдалося впхати свій рукопис Пушику чи Барану, можете спробувати вручити його Процюку. Що з того вийде, важко сказати, але він принаймні зробить вигляд, що йому на вас не начхати.
Якщо ви підете до Прикарпатського університету, то маєте шанс одночасно надибати Барана, Процюка і Пушика. Тут також кузня юних поетів і поетес. Тут найлегше долучитися до так званого літпроцесу, оскільки зримувавши щось традиційне про кохання, сподобаєтеся Пушику, напишете щось екзистенційне – Процюку, вистрибнете і крикнете, що все написане – дурня, то сподобаєтеся Баранові.
В університетській бібліотеці часто влаштовуються літературні презентації. Скажу більше: якщо ви надумали презентувати свою книгу у Франківську – почніть саме звідси. Не налаштовуватиму вас дуже оптимістично: частину студентів приженуть, але ж частина прийде добровільно.
Коли будете йти до університету вулицею Шевченка, можете зустріти
Юрія Андруховича. На відміну від інших, які за своїми клопотами можуть не почути ваше тихе «добрий день», Андрухович завжди почує, всміхнеться й навіть залишить вам автограф.
Подейкують, що він купив ресторан. Цікаво буде поглянути на Андруховича в ролі спритного кухаря. Уявляєте, скільки доведеться викласти за підсмажену ним яєчню?
Варто таки було би відкрити ресторан, де, скажімо, варили би каву по-процюківськи, смажили би картоплю з салом а-ля Прохасько, подавали салат «Єшкілєв» чи робили коктейль «Ципердюк».
А поки що можна завітати до кав’ярні «Химера», де збираються місцеві й приїжджі літературні зірки. Там можна побачити їх усіх разом і потицяти пальцем у кожного зокрема, послухати мудрі думки про мудрі книжки. Це називається літературна презентація.
Ось так ми живемо. І коли чуємо, що книжок не купують і не читають, письменників не знають зовні, лише стинаємо плечима. У нас таких проблем нема.
Від редакції. Якщо комусь зі станіславівців-франківців (чи нефранківців) здасться, що шпацір О.Деркачової був коротким і когось (щось) вона не запримітила, - ми готові продовжити розмову про літературний Івано-Франківськ.
Ольга ДеркачоваЛітАкцент
