У ній вчувається відлуння танго... Зовсім неподалік від нас народилася пісня, яку неодноразово співали у Москві, Варшаві, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку. Був час, коли «Гуцулку Ксеню» вважали чомусь забороненою.
Навколо неї ходило багато легенд та небилиць, а досьогодні неправдиві імена її творців вводять в оману багатьох із нас, що й спонукало дошукатися правди.
Коли ранок знімає з гір напівпрозоре біле покривало, видно як у перших променях сонця виблискують дахи чепурних хат шешорян. Ніщо не порушує тут ранкової тиші, тільки стрункі смереки шепочуться з легкокрилим вітром, дзюрчать кришталем дзвінкі потічки, голосно цілується з ними стрімка річка Пістинька.
Чарівна природа села, шум порогів гірської ріки впродовж багатьох десятиліть привертають увагу приїжджих, зачаровують і надихають на творчість тих, чиїх сердець торкається нерукотворна краса. Хто побував у Шешорах, знає про їхню чарівність.
Тут народилося багато прекрасних мелодій! А найкращою і напопулярнішою піснею, що народилася тут, а відомою стала далеко за межами Шешор, є «Гуцулка Ксеня».
Пропонуємо вам зачерпнути із криниці правди і дізнатися справжню, а не вигадану історію створення цієї пісні, а ще — правдиві прізвища її авторів.
Її називали народною, а в збірниках почали друкувати як гуцульську народну. Проте цю пісню насправді склали не гуцули, а хтось музично грамотний, що романтично «загуцулився» в Карпатах.
Дата народження пісні — 1932 рік.
Написання «Гуцулки Ксені» приписувалось відомому у свій час у Станіславі театральному діячеві Ярославу Барничу. Однак насправді її автором є учитель з села Семиголів Сокільського району Львівської області Роман Савицький. Жодної спеціальної музичної школи він не закінчував, але музикою цікавився усе своє життя.
У ті роки Станіслав був значним центром української музичної культури. Активна участь у музичному житті міста була одним з найсильніших стимулів для композиторської діяльності. Свою літню відпустку Савицький проводив, як правило, у домі двоюрідної сестри Ірини Бурачинської, яка жила в селі Шешори на Косівщині. Сестра мала вродливу доньку Ксеню, яка дуже любила свого дядька Романа. На одному з вечорів, коли молодь забавлялася під час вакацій, 10-річну племінницю Савицького обрали «королевою» вечора. Ксеня була дуже веселою і дотепною, кожному давала якісь доручення, а до свого дядька звернулася з проханням написати таку пісню, щоб уся Гуцульщина її співала! Незабаром така пісня була написана, а музику на прекрасні слова згодом написав І. Недільський».
У середині 90‑х років минулого століття у газеті «Галичина» була надрукована дослідницька стаття поета Степана Пушика «Хто автор «Гуцулки Ксені»?», у якій він намагався довести, що автор пісні — Ярослав Барнич. Пушик побував у США в родинах Барничів і Недільських, та істинну правду про відомий варіант мелодії і слів знають, як виявилось, тільки шешоряни. Звідки? Нашу цікавість втамувала пані Галина Братівник — заступник директора з вихової роботи Шешорської школи І-ІІІ ступенів.
У 1994 році влітку у село Шешори приїхала на відвидини рідних місць сама Ксенія Бурачинська-Данилишин, яка довгий час мешкала в місті Чикаго штат Іллінойс в США. Вона побувала в гостях у родини Миколи Братівника, з яким влітку, будучи ще дітьми, часто гралися.
Тут вона і розповіла як саме народилася «Гуцулка Ксеня».
Пісня була подарована і присвячена десятилітній Ксені її рідним дядьком, який її дуже любив як племінницю, але про жодні любовні почуття, чи такі, які переживає чоловік до жінки не йшлося. Хоча за деякими версіями «тільки кохання могло стати поштовхом до створення такого тексту».
В. Селезінка, який провів дослідницьку роботу по творчості Р. Савицького, пише: «Р. Савицький зростав як співак і композитор. У Станіславі з охотою співали його пісні «Замріяний студент», «Гарна Олена», «Мрія», «Ах, люба мамо». Найщасливіша доля судилася «Червоним макам», що були написані в тому ж селі Шешори через три роки після «Гуцулки Ксені». І знову випадок, про який сам композитор розповідав так: одного разу в Надвірній дали йому під час концерту букет червоних маків. Співак тут же подарував ті квіти хористці Галі, в яку був закоханий. З очей дівчини скотилася сльоза. Зовсім незабаром вона вийшла заміж за іншого. І тільки тоді Роман дізнався, що є повір’я: маки дарують тоді, коли розлюблять.
Пісні Р. Савицького живуть, кожна з них має свою цікаву історію створення.
Золотими колосочками вплетені вони у туге перевесло українських пісень, які, на жаль не частенько сьогодні співає молодь.
Але на їх створення композитора надихали чарівні невмирущі Карпати, а значить, доля пісень така ж невмируща, як краса, незбагненна таїна і вічність Карпат.
Надія Шегда"Репортер" від 12 червня 2008р.
