Одне самотнє життя, або Як вимірюється наша людяність?

…Він любить чорний шоколад і комп’ютерні ігри, малювати і подовгу дивитися у вікно, і нього чарівна посмішка і очі, які хочуть про все знати, він сміється здавалося б із несмішних речей, і дивується чому не можна стрибати в калюжу, коли тобі хочеться і дуже радіє кожному, хто прийде його провідати… Але він самотній, один на один зі своєю, такою несправедливою долею.

Андрійкові (ім’я змінено з етичних міркувань) лише 11. Він живе у дитячому будинку і не дивується чому так часто лежить у лікарні. Він сприймає це як буденні речі, наче всі отак час від часу лежать у лікарні, де неприємно пахне, брудна постіль і, крім собаки надворі, не має ким погратись.

Андрійком займається благодійний фонд «Солідарність», який періодично то цукерками потішить, то в кіно зводить. Сам Андрійко каже, що в нього є бабуся та дядько, який недавно об’явився, як повідомили у фонді, які іноді приходять і забирають його додому, ненадовго правда, але він чекає їх з нетерпінням. Відвідувачів у нього мало, але ніхто з лікарів не цікавиться, хто і для чого прийшов, та і Андрійко звик до незнайомих тьоть, які щось йому приносять, а то й грошей можуть дати. Він нічого не питає, за час спілкування з ним жодної скарги чи нарікань, каже, що боїться, щоб не було гірше, хоча признався, що у лікарні погано годують.

Цей ще малий, але з зовсім не дитячими думками хлопчик, постійно чекає на когось, на будь кого і запевняє, що не розчаровується, коли ніхто не приходить, бо вже звик.

Друзів у нього мало, бо «всі вони зі мною лише за цукерки», — каже Андрій. А цукерки йому, за його словами, перепадають нечасто. Принесеним солодощам радів неймовірно, проте постійно питався скільки то коштує і казав, що не треба йому дорогих, адже розуміє, що криза.

У лікарні кожен його знає і не звертають уваги, коли той постійно пхає всюди свого носа. Він вільно гуляє по території лікарні, і часто медсестри не знають де його шукати. Андрійко сам по собі, один і нікому не потрібний.

«Андрійко страшенно любить, коли до нього хтось приходить, ми забираємо його до себе у фонд, він нас розважає, ми водимо його у кіно, але цього так мало, йому надзвичайно важко і потрібна любов і ласка. Ми не знаємо скільки йому залишилось, але він не заслужив решту свого такого малого життя провести у надії, чеканні в стінах лікарні», — говорить працівник фонду «Солідарність».

Андрійко від народження ВІЛ-інфікований…