Усе почалося наприкінці серпня, коли скромний громадянин у джинсах, тенісці й без укладки з’явився до прем’єр-міністра поговорити про долю вподобаного ним мисливського господарства. Громадянин був дуже злий на президента, який не виконав своїх обіцянок, даних напередодні дострокових виборів 2007 р., внаслідок чого в прем’єрському кріслі сиділа Тимошенко, а не її гість. Прем’єр же перебувала у крайній стадії нервового виснаження, викликаного атаками Банкової й свіжовилупленим обвинуваченням у зраді батьківщини.Парус. Порвали Парус… У цей момент нелюбов до президента явно превалювала над ворожістю співрозмовників одне до одного. І, можливо, тоді обом здалося, що це достатня основа для тимчасового союзу. Результатом якого могла стати нова Конституція, що відкривала привабливі перспективи перед лідерами двох найбільших політичних сил і забезпечувала практично рівні шанси на перемогу. Проте твердих домовленостей ні на цій ні на наступній зустрічі досягнуто не було.
Запрацювали човники, активізувалися переговорні групи. У вузькому колі наближених до Тимошенко й Януковича розподіляли ролі, обчислювали траєкторії рейтингів. За визнанням як бютівців, так і регіоналів, Янукович був готовий виходити на широкі домовленості. Він був готовий використати другий за цей рік шанс для створення ситуаційного союзу з Тимошенко. Від першого, під тиском Ріната Ахметова, він відмовився у травні. Наприкінці літа він був налаштований рішучіше. А на початку вересня взагалі заявив, що «готовий бути прем’єром при президентові Тимошенко».
З’ївши Богатирьову, поламавши гру в її прем’єрство, підлестившись до Кремля заявами про Абхазію й Осетію, сконцентрувавши владу в партії, Віктор Федорович вирішив, що він банкує безальтернативно. Між іншим, широко відоме прізвисько Парус він дістав від одного з фундаторів ІСД не за те, що тримає ніс за вітром — парус не флюгер, а через те, що коли вже впіймає вітер у вітрила, то його не зупиниш. Ось і цього разу він надувся, набрав швидкість, але забув про якір, точніше, про якорі: і група Фірташа, і група Ахметова виступили категоричними противниками як союзу з Тимошенко, так і прем’єрства Тимошенко в цьому союзі. Довжини якірного ланцюга вистачило рівно на той час, який буде потрібний, аби пройти шлях від розгубленості, викликаної подіями 2 вересня, до концентрації зусиль із гальмування процесу. І питання не тільки у відкритих конфліктах Тимошенко з бізнесменами, які мають стосунок до «РосУкрЕнерго» або Vanco Prykerchenska Ltd. Річ у тім, що обидва Болівари вирішили, що вони двох не винесуть. Союз Тимошенко й Януковича, нехай і тимчасовий, порушував баланс влади в країні. Нівелював президента як третю силу, яка небезуспішно лобіювала інтереси обох бізнес-груп у згаданих бізнесах. І в принципі таких, що рятували весь серйозний бізнес від концентрації влади в одних руках, чого побоювалися й побоюються всі без винятку олігархи країни. Тимошенко ж і Янукович не давали шансів думати про те, що це альянс двох лібералів. Або бодай одного авторитарного лідера і ліберала. А при концентрації конституційної більшості, що залишається в них навіть без людей двох згаданих бізнес-груп, від тандема могли чекати чого завгодно.
Можливо, зусиль, яких докладають супротивники коаліції двох найбільших вітчизняних сил, і не вистачило б для протистояння устремлінням лідера «Регіонів», та на допомогу прийшла «Наша Україна», а точніше, тридцять дев’ять її депутатів, які ухвалили рішення про вихід фракції з демкоаліції. Саме це рішення відкрило перед Януковичем нові опції: поглиблювана дискредитація помаранчевих і білосердечних, викликана їхньою постійною гризнею; неможливість сформувати коаліцію без «Регіонів», і як наслідок неможливості сформувати нову коаліцію — нові вибори, які «Регіони» мають досить високі шанси виграти, і аналогічні шанси повернути Януковичу посаду прем’єр-міністра напередодні президентських виборів. Під впливом цих обставин Віктор Федорович прийняв рішення — всі на вибори.
Я не візьмуся відтворювати висловлювання, якими більшість депутатів фракції «Регіонів» характеризують прийняте лідером рішення. Мені доводилося спілкуватися не тільки з тими, хто боїться не потрапити до нового списку, а й із тими, хто буде в ньому напевно. Засуджують аж ніяк не його відмову від синиці в гонитві за журавлем. У принципі думку більшості фракцій, яка шепчеться кулуарно, відкрито висловив лише Тарас Чорновіл, котрий поклав партквиток з причини обміну відповідальності за країну на інтриги й амбіції. До речі, за внутріпартійним рейтингом, виведеним внаслідок проведеної соціології, Тарас Чорновіл у виборців Партії регіонів перебував на третьому місці щодо довіри після Януковича і Шуфрича... Цікаво, що більшість електорату Партії регіонів також виступала за створення коаліції з БЮТ. І не менше жителів інших регіонів не хотіли дострокових виборів. Лідери партії проігнорували ці настрої. Напевно, мають право, адже їхній електорат ще жодного разу не давав їм приводу серйозно засумніватися у своїй вірності й здатності виправдати будь-які кроки все ще безальтернативних улюбленців.
Що ж, дива не сталося. Адже Тимошенко і Янукович — це не Обама з Маккейном, і проблеми країни разом із необхідністю їх вирішувати терміново й консолідовано — не привід заривати сокиру війни. Перефразовуючи знамените висловлювання героїні п’єси «Склянка води» — «Україна зачекає...». Розкол Партії регіонів так і залишився закритим, а не відкритим переломом, чому посприяли й стислі строки проведення передвиборної кампанії, і досліджуваний політичними партнерами рейтинг Раїси Василівни, яка становить інтерес швидше для умільця Сядристого, здатного намалювати портрет Кобзаря на маковому зерні. А фракція… Що фракція?.. Замість паровозного гудка вся вийшла в кулуарне шепотіння.
Карфаген має піти у відставкуЮщенко в черговий раз програв країну і виграв себе. Пасивна приреченість депутатського корпусу, яка паралізувала будь-яку думку через «та він усе одно розжене парламент», змушує мене думати, що технологом і іміджмейкером президента був зовсім не Віктор Балога, а Корній Чуковський. Сказав би президент: «Принесіть-но мені своїх діточок, я їх за вечерею з’їм», — принесли б.
І все-таки багато хто сподівався, що до розпуску не дійде. Хтось розраховував на Чейні — мовляв, приїде і змусить відтворити помаранчеву коаліцію. Проте Чейні приїхав і поїхав, а всі так і не зрозуміли, навіщо приїжджав: чи то Грузію обговорити, чи то закликати до реформ і порядку, чи то цікавився, з ким домовлятися про розробку спірного «українсько-румунського» шельфу.
Сподівалися на Литвина, і в принципі, небезпідставно. Оскільки за умови переходу до його рук спікерського керма і надання чотирьох міністерських та чотирьох губернаторських крісел Володимир Михайлович був готовий, в ім’я порятунку країни, знайти ідеологічні точки дотику з БЮТом і «Нашою Україною». Однак президент ясно дав зрозуміти, що країні потрібен Яценюк, а не Литвин. Принаймні у спікерському кріслі. Причому повідомив він про це не кулуарно, не SMSкою, спрямованою фонду партії Арсенія Петровича, а вголос. Чим зайвий раз послав сигнал: «Тут усе від мене залежить». От «коаліція трьох» і зависла.
Були сподівання також на бунт у «НУ—НС». Їхній появі сприяла заява почесного президента про небажання створювати блок і заклик усіх бажаючих потрапити до списку вступати в «Нашу Україну». Малі партійні народи, які заснували блок «НУ—НС», захоплення не виявили; безпрецедентним для себе чином згрупувалися і числом, що наближається до тридцяти, спробували формалізувати, прискорити й зробити ефективними переговори: або зі створення «коаліції трьох», або з відновлення демкоаліції. Однак, за даними «Дзеркала тижня», 42-м депутатам Банкова пообіцяла участь у прохідній частині списку. Запевнивши при цьому, що набере не менш як 17 відсотків на дострокових виборах. У результаті виснажливих і тривалих боїв більшість залишилася під контролем Банкової. І владу у фракції утримали істинні прибічники президента і ті, хто, за Салтиковим-Щедріним, «плутає поняття «батьківщина» і «Ваше Превосходительство».
Стверджують, що на львівському економічному форумі, куди президент прилетів, дорогою потрапивши під статтю 278 КК України «крадіжка або захоплення повітряного судна», він довірливо повідомив євродепутатам, що до 16 числа дасть час депутатам створити коаліцію. Деякі його опоненти поквапилися пояснити ці слова бажанням провести вибори «під олів’є». У принципі такий варіант виключати не можна. Проте тоді Віктор Андрійович має видати указ не в середині, а наприкінці жовтня, тому що Конституція чітко регламентує: дострокові парламентські вибори проводяться через 60 днів від дня видання указу. Якщо в Законі «Про вибори» залишиться норма про обов’язкову 50-відсоткову явку, то вони можуть бути зірвані взагалі, але навіть якщо вони й відбудуться... Ви уявляєте собі ці підрахунки впродовж десяти сильно святкових днів? Тверезими залишаться тільки ті, хто буде міцно простимульований. Потрібні результати напишуть у місцях компактної дислокації адміністративного ресурсу кожної з політичних сил, які мають представництво у комісіях. Неофітів виборчого процесу обгризуть до кісток. І в результаті вийдуть на заплановані в штабах показники. Головне, щоб не вийшов 101 відсоток, як у Балоги під час референдуму 2000 року. Простіше зібратися та викинути на пальцях: у кого «папір» — в опозиції, у кого «ножиці» — в коаліції. Та й 40 мільйонів, потрібних за попередніми підрахунками ЦВК, можна заощадити. До речі, запитання — де їх узяти? Питання про це буде вирішено в парламенті? Полюбовно всіма? Чи ми вже сьогодні, під час голосування, побачимо основу майбутньої коаліції?..
Проте відсутність блискавичного указу про розпуск пояснюється швидше іншими причинами. Віктор Андрійович не вирішив три проблеми. По-перше, ідея дострокових виборів є непопулярною в народі. Відповідно, не надто популярний президент погіршує своє становище, одноосібно асоціюючись з ініціативою проведення не милого народові волевиявлення. Отже, потрібно примирити суспільство з думкою про неминучість їх проведення, «жертовно» надавши час парламенту для демонстрації неспроможності ВР та її нездатності домовитися. Вочевидь, президент упевнений, що і в Партії регіонів, і в «Нашій Україні» він має достатні важелі для того, аби не допустити створення коаліції в будь-якому форматі.
По-друге, Ющенко, хоч і стверджує, що рейтинги його не цікавлять, насправді старанно їх відстежує й не отримує задоволення, ознайомившись: 4,5—5% — вбивчий показник для президентської сили. Очолити список самому — означає за рік до виборів продемонструвати рейтинг кандидата. І навіть якщо він збільшить показник удвічі, соратники і спонсори засумують. Без Ющенка врожай обіцяє бути невтішним — незважаючи на плани Банкової, оптимісти сходяться на максимумі сім—десять відсотків. Але є спосіб завести в Раду політичній силі президента, як мінімум, нинішню, а як максимум — більшу за нинішню кількість депутатів. Для цього потрібно змінити Закон «Про вибори» і зробити відкриті списки, у гіршому разі — по 27 округах, а в кращому — по 450. Переговори з «Регіонами» поки що результатів не дали. Але президент не полишає надії, що дадуть. Саме для прийняття нового закону про вибори йому потрібен нерозпущений парламент. БЮТу відкриті списки в жодному разі не потрібні. Комуністам, за винятком Адама Мартинюка, який бачить у зміненому законі можливість обновити склад фракції, — теж. Але, крім «НУ-НС», вони вигідні Литвину, який може підтягнути під свій бренд здатних оплатити власний округ бізнесменів. «Регіони» ж — рахують. Але, доки вони вирішують, яка система підрахунку результатів при виборах за відкритими списками — «полюдинна» чи «попартійна» — їм потрібна, а також намагаються знайти того, хто очолить штаб і згодом може стати козлом відпущення, — Віктор Андрійович думає, ким замінити Балогу. Ситуація, безумовно, може змінитися. Проте джерела на Банковій повідомляють, що глава СП на час виборчої кампанії очолить штаб президентських сил і стане кандидатом у депутати. Президентське оточення пропонує йому на вибір двох кандидатів — Богатирьову, яку лобіює Ахметов, і Безсмертного, якого підтримують багато нашоукраїнців.
Однак, незалежно від того, наскільки успішно Вікторові Ющенку вдасться вирішити всі ці три проблеми, він має намір провести дострокові парламентські вибори. Тому що це єдиний гарантований спосіб усунення Юлії Тимошенко з посади прем’єр-міністра. А іншої мети й не було...
…Я б тоді не стала гнутися й качатисяСтановищу Юлії Тимошенко не позаздриєш. День у день вона все ближче підходить до ненависної фінішної лінії свого прем’єрства. У принципі, приводу для гранд-переживань у неї бути не повинно. Тому що вона має всі підстави, вміло провівши кампанію, отримати дуже пристойний результат і стартувати на президентські вибори з позиції глави опозиції, що в умовах економічної кризи, яка набирає обертів, набагато краще, ніж із посади прем’єр-міністра. Але Тимошенко, не бажаючи розлучатися із владою, бореться за неї пристрасно, гарячково й не дуже ефективно. По суті, на сьогодні вірним союзником залишається лише електорат, який зменшується і зростає на розмір соціологічної похибки. Якщо зараз «залізна леді» якимось чарівним чином не зможе створити коаліцію й зупинити неминучі дочасні вибори, то буде поставлено під сумнів міф про її непереможність. Міф, який заворожує ворогів, притягує друзів і «приживалок».
Втім, саме переконаність — і, слід віддати належне, небезпідставна, — у здатності виходити переможницею з патових ситуацій зіграла лихий жарт із самою Юлією Тимошенко. Оскільки прищепила їй шапкозакидальне ставлення до вирішення кризових і системних проблем.
По-перше, досі видається спірним рішення Тимошенко очолити уряд після виборів 2007 року. Адже всі розуміли, що з 19 грудня Банкова робитиме все, аби прибрати її з цієї посади. При цьому ніхто не припускав, що агресія дійде до маразму.
По-друге, Тимошенко привела з собою в Кабмін слабку команду. Вона дуже швидко зрозуміла, хто з цієї команди щоранку прокидається й думає: «Що я зробив для себе на тимчасово охопленій мною посаді?» Але кадрової ревізії не відбулося. У своєму оточенні вона спиралася на двох-трьох осіб. При цьому Ю.В. зберігала властиву їй усеїдну комунікабельність, але чула тільки тих, кого хотіла чути. «Вони занурили її в теплу ванну», — шепотілася фракція за спиною обраних. Але Юлія Володимирівна шепоту не чула. Вона витрачала занадто багато сил, нервів і часу на окрики Балоги та Ющенка.
По-третє, Тимошенко не насторожив провал на київських виборах. Виміри любові до неї киян не давали підстав турбуватися. А рейтинг справді не черевичок. Та й сам Турчинов платформу приміряв без ентузіазму. Але висновок з історії з виборами київського мера Тимошенко повинна була зробити не стосовно власної популярності, а стосовно нетехнологічності й вищезгаданого шапкозакидання. Якби цей висновок було зроблено, то навіть абсолютно зрозумілі людські емоції не дали б їй підстав піти на голосування з «Регіонами» 2 вересня. На цей крок можна було наважитися у двох випадках: або якщо прем’єр мала тверду домовленість із «Регіонами» про створення коаліції, або якщо вона прорахувала реакцію Банкової на свої дії і переконалася в безпеці демкоаліції. Ні першого, ні другого в Юлії Володимирівни не було. А потім почалися метання і сумніви, що дало можливість Януковичу зробити крок назад, а Ющенку — крок уперед.
А куди рушила сама Юлія Володимирівна — взагалі зрозуміти складно. Бютівці стверджують, що неподолання вето, накладених президентом на закони, прийняті другого вересня, — це демонстрація щирого бажання відновити демкоаліцію. Може, це й так. Але повної впевненості в тому, що всі виборці Тимошенко розберуться з питанням, «чому Юля здалася Йому», немає. Крім того, якщо ми говоримо про державні інтереси, я так і не зрозуміла, навіщо треба було «зливати» зміни до Закону «Про Конституційний суд» і Закон «Про спеціальні слідчі комісії», наприклад? Та й, зрештою, невже Тимошенко не розуміє, що в Україні любов до неї все ще велика, але вона набагато менша, ніж нелюбов до Ющенка?..
Конфлікт між Ющенком і Тимошенко ніколи не був ідеологічним, тому що ні Голодомор, ні «любі мої» ідеологією не назвеш. Він не був менеджерським, оскільки фахового конфлікту між неменеджером і менеджером бути не може. Він завжди був особистісним. Саме тому на своєму піку обоє на особистості й перейшли. Правда, Ющенко для початку запропонував «випередити свого меншого брата» Балогу, а вже потім — і всередині країни, і за кордоном, — не щадячи іміджу нашого, гідності й самоповаги, прикладав Тимошенко як міг, інколи вважаючи, що Медведчука світова спільнота знає так само добре, як Медведєва. Тимошенко сім місяців мовчала, і всі опускали очі, чуючи її мантру: «Я глибоко поважаю нашого президента». Потім зірвалася й вона. Але, доки йшлося про заяви всередині країни, це можна було списати на емоції. Проте емоції — не привід уподібнюватися своєму опонентові. Навіть карикатурна історія з прем’єрським літаком, яка сталася напередодні вильоту Юлії Володимирівни в Москву, не могла бути виправданням мовчазного сприйняття нею образ, яких завдавав главі держави прем’єр РФ. Це тут він може бути... (хочете — самі впишіть потрібне), а там він — президент України, а не «мазурик».
«Я, звичайно, зневажаю вітчизну мою, з голови до ніг. Але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття» — ці слова належать Олександрові Пушкіну. Не думаю, що в школі КДБ СРСР із ними когось ознайомлювали. Але Юлія ж Володимирівна була відмінницею...
Гадаю, що ми всі відповідальні за нашого президента. Ми були відповідальні, коли обирали його на цю посаду. Ми були відповідальні, коли намагалися підставити йому плече й попередити про можливі помилки. Ми були відповідальні, коли вказували на зроблені помилки і пропонували шляхи їх виправлення. Ми відповідальні й тепер, і ця відповідальність складається з того, щоб не тільки виправити свій вибір, а й навчитися вірити справам, а не словам.
Колись закінчиться криза влади, яка розпочалася у 2000 році. Колись ми розіб’ємося не на Схід і Захід, а на лівих, правих та центристів. Колись у переліку вимог президента будуть не закони про свої повноваження, а вимоги прийняти, наприклад, бюджет. Колись із влади підуть бізнесмени першої хвилі і прийдуть професіонали. Колись ми проведемо реформу; вступимо в ЄС; перестанемо бути народом і станемо громадянами. Це почнеться з відмови від хабаря даїшнику. Зі ста гривень, внесених у касу партії, а не п’яти мільйонів за місце у списку. З увімкнутого лічильника в таксиста. З чесних ваг на Бессарабці. З відвойованого у забудовників скверу. І з відповіді політичного опонента глави держави іноземному колезі: «Я вас попрошу вибирати висловлювання. У своєму домі ми розберемося самі». Залишиться мало — розібратися.
Джерело:
«Дзеркало тижня»
