Війна з Україною на сторінках французьких газет! На думку першого посла України у Франції Юрія Кочубея, французькі ЗМІ все частіше використовуються Москвою для розміщення тенденційних матеріалів про Україну. Його коментар у французькій Le Monde – відповідь на статтю у цій же газеті Мікаеля Празана «Україна – «європейська країна»? Не факт».Хоча Україна рідко фігурує на сторінках французької преси, 16 вересня Le Monde опублікувала роздуми письменника та режисера-документаліста Мікаеля Празана. Він коментує спільну заяву за результатами саміту «Україна-ЄС», який відбувся в Парижі 9 вересня. Гостру реакцію автора викликала одна з тез цієї декларації, згідно з якою «Україна як європейська країна поділяє з країнами Європейського Союзу спільну історію та цінності». Він не погоджується і намагається обґрунтувати свою позицію.
Але страву, якою він нас частує, приготували на замовлення. Страву приготували у французькій столиці, а інгредієнти в ній вказують на те, що йдеться не про шедевр французької чи середземноморської кухні, а скоріше -про винахід кухні, запозиченої з північного сходу. Адже саме на північному сході Європи велике занепокоєння викликали результати цього саміту.
Не маючи можливості підправити географічні реалії, він ставить під сумнів поняття «спільної історії», незважаючи на добре відомі факти, які можна знайти в шкільних підручниках: Анна Ярославна, Берестейська унія 1596 року, участь у війнах проти експансії Османської імперії і так далі.
До того ж, важко погодитися з паном Празаном щодо концепції «територіальної цілісності» України, чиї кордони постійно змінювалися. Але яка держава в Європі, зокрема і Франція, може похвалитися «незмінними» кордонами? Він згадує «радянські анексії», ратифіковані Ялтинською угодою, у питаннях про кордони з Румунією і Польщею. Якщо автор хотів бути об’єктивним, він мав би згадати, що всі ці території – землі, заселені українцями, хоч вони і зазнали, зі згоди Антанти, іноземної окупації.
Перейдемо до Криму, який, згідно з паном Празаном, нібито повністю живе у «ностальгії за СРСР» і чиї мешканці «переважною більшістю» із відразою дивляться на українську столицю – Київ – і хотіли би, щоб Росія приєднала до себе півострів. Тут треба було б звернути увагу на те, що більшість населення Криму проголосувала за незалежність України в 1991 році. Але автор вважає своїм завданням «попередити», що Крим, якщо Україна приєднається до ЄС, стане «у кращому випадку – «гордієвим вузлом» майбутньої холодної війни, у гіршому – сценою латентного конфлікту, із яким повинні будуть розбиратися європейці».
Які наукові дані?Автор переходить до Галичини, яка «у свою чергу, відчуває ностальгію за своїм союзом із нацистськими окупантами». На підтвердження цієї думки він описує, як у Львові вшановували ветеранів УПА (Української Повстанської Армії), яка воювала проти нацистів та проти радянської влади. Він згадує також дивізію СС «Галичина» - формування, яке складалося з молодих українців, що прагнули боротися проти більшовиків, і яке згодом було розгромлене радянською армією. Існування дивізії СС «Карл Великий» у Франції або Російської Визвольної Армії (РОА) генерал-лейтенанта Власова, що воювали на боці нацистів, не дає права стверджувати, що французи і росіяни не поділяють європейських цінностей.
І врешті пан Празан звинувачує практично всіх українців у злочинах проти єврейського населення так, наче це українці розробили план «остаточного вирішення єврейського питання». Він пише: «Геноцид євреїв, в якому брала участь значна частина населення України, став предметом безперервного переписування історії найвищими інстанціями держави». Але на які наукові і статистичні дані посилається пан Празан? Він не звертається до жодних таких даних.
Якщо вірити пану Празану, місця пам’яті трагедії єврейського народу вшановувалися лише радянськими людьми і єврейськими організаціями. Він також звинувачує Україну у фальсифікації історії. Цей сюжет також фігурує в обов’язковому порядку в щоденному меню московських пропагандистів, тож автор приправив ним свою «страву».
Європейська аудиторія – розважливі і критичні читачі – зрозуміє, що цей коментар – тактичний маневр, який ні на чому не базується. Він просто намагається переконати читача в тому, що Україну не варто приймати в Європейський Союз.
Таким чином він намагається залякати європейців, стверджуючи, що війна в Південній Осетії – всього лишень «прелюдія до тривалих потрясінь, які чекають попереду» і що європейська інтеграція таких країн, як Україна (чи Грузія) спровокує кризи, що призведуть до ще більш серйозних наслідків, ніж ті, до яких могло б призвести прийняття в ЄС Туреччини.
Юрій Кочубей – перший посол України у Франції.З російським перекладом статті Мікаеля Празана можна ознайомитись тут:
"Кореспондент"
