— Поліцмейстер під козирок йому брав... Приходиш до нього, приміром, буду говорити, на Новий рік з привітанням — трояка дає... На Великдень, приміром, буду говорити, іще трояк. Та, приміром, у день янгола їхнього поздоровляєш... Ну, от самих поздоровних за рік карбованців п’ятнадцять і набіжить... Медаль навіть обіцявсь мені виклопотати. «Я, — каже, — хочу, щоб двірник у мене з медаллю був». Так і говорив: «Ти, Тихоне, вважай, що ти вже з медаллю...»І.Ільф і Є.Петров. «Дванадцять стільців»
24 серпня від часів Леоніда Даниловича стало Днем незалежності для народу і Різдвом для служивих людей. На нинішнє свято президентські укази обдарили різноманітними регаліями майже 600 чоловік. Наївні обивателі цього дня дізнаються про орденоносців і героїв невидимих фронтів, про заслужених діячів усіх видів. А для сотень великих і малих начальників це ще і нагода впіймати на погони кілька зірочок.
До Дня незалежності Верховний головнокомандувач викликав справжній фурор у вищому офіцерському складі — одним махом Віктор Ющенко присвоїв 85 військових і спеціальних генеральських звань! А ще додався 31 «цивільний генерал» — державні радники 1—3 рангу. Настільки масовий зорепад не має аналогів у сучасній українській історії.
Не слід роздмухувати «генералофобію». Генерали потрібні, і, можливо, їх так і слід призначати — пачками. Однак кожне звання у військовій ієрархії має свою вагу, свою міру відповідальності та свою роль у службовій кар’єрі. Висування талановитих менеджерів передбачає визначення певних критеріїв успішності та ділової ефективності. У нашій дійсності брак єдиної структури управління більшості державних відомств призводить до постійних кон’юнктурних реорганізацій, злиття, укрупнення, поділу, виділення... В Україні генеральське звання перетворилося на безкоштовний додаток до посади. І щороку чиновники всіх рангів проводять хитромудрі апаратні інтриги зі зміни штатних розкладів, затвердження нових штатів, нових повноважень і обов’язків, оскільки саме від цих бюрократичних папірців залежить, гідний начальник такий-то генеральської посади чи ні. Тобто система не проводить природного добору — нагору пробиваються ті, хто вміє адаптувати систему під себе самого, зробити свою ділянку роботи «генеральською». Керівництво країни не проводить будь-якої структурованої політики у сфері оборони, безпеки та правоохоронної діяльності. Для більшості відомств характерний брак Держпрограми розвитку (крім МО), брак законодавчо затверджених штатів, брак чіткого затвердженого переліку функціональних обов’язків. Кожний новий керівник не просто змінює виконавців і середню ланку — відбувається зміна управлінської структури, структури та методики прийняття управлінських рішень. Тому не дивно, що в цьому хаосі на цілком законних підставах розмножуються генеральські посади й виникають здебільшого формально законні підстави для присвоєння високих звань. Навіть нині були задоволені далеко не всі генеральські подання. І передумови того, що на наступний рік роздача звань стане ще більш масовою, цілком збереглися. І всі знають, як нині стати генералом, — потрібно не стільки геніально виконувати свої службові обов’язки, скільки вибудувати правильну лінію відносин із секретаріатом президента і виявити лояльність в очах людей, які влаштували на Банковій неформальний виборчий штаб.
А тепер деталі. Розподіл цих 116 вищих звань по відомствах такий: Міністерство оборони — 28; МВС — 15; Внутрішні війська МВС — 7; Прикордонслужба — 5; Департамент виконання покарань — 4; Управління державної охорони — 3; МінНС — 9; Податкова — 12 (зокрема 5 держрадників); СБУ — 2; Служба зовнішньої розвідки — 4 (указ про присвоєння засекречений); Спецслужба транспорту — 1; Генпрокуратура — 14 (держрадники); Митниця — 12 (держрадники).
«Перше, що спало на думку, коли довідався про те, що присвоєння вищих військових і спеціальних звань поставлено на потік, — Україна готується до війни і розпочинає мобілізацію, — поділився з «ДТ» генерал СБУ і народний депутат Андрій Кожем’якін. — Та якщо оцінювати ситуацію без гумору — вважаю, що це не державний підхід, а банальна піар-акція під президентські вибори. Така нова форма роботи з електоратом у нас з’явилася — побільше видати звань і нагород. При цьому я з повагою ставлюся до людей, які на державній службі, безперечно, заслуговують на адекватну оцінку своєї праці. На жаль, роздаючи направо і наліво звання і знаки розрізнення, ставиться мета не відзначити кращих, а купити лояльність якомога більшого числа керівників».
У політичних колах про суто передвиборний характер «генералотворчості» кажуть в один голос. Розчулює така характерна деталь — укази президента про генеральські звання не опубліковані на офіційному сайті президента, а розміщені через шість днів після видання на сайті Верховної Ради. Тобто всі інші укази висять, де належить, на president.gov.ua, ну буквально всі — і присвоєння Героя України директору птахофабрики, і указ про звання Верці Сердючці та Поплавському — видані в ті самі числа. А отаку дрібницю, як присвоєння звання генерала армії головному прикордоннику Литвину і командувачу внутрішніх військ Кіхтенку, і генерал-полковнику главі УДО Гелетею чомусь не вважали за можливе розмістити... Хоча навряд чи Гелетей співає гірше за Михайла Михалича. Робимо висновок: президент не відчуває ніяковості від роздачі невиправданих звань, але от президентським піарникам соромно всю цю благоліпність настільки відверто вивалювати перед публікою... Вони, вочевидь, не розуміють Мети. Нагадаю, що відразу після створення коаліції президент зажадав ухвалити як невідкладний законопроект про створення Національної гвардії — озброєної до зубів, підлеглої особисто йому і яка має право застосовувати силу всередині країни... Як обов’язковий та невідкладний, він запропонував ухвалити Закон «Про природні монополії» (!), якими намагався перепідпорядкувати собі спецзв’язок і прикордонні війська. На цьому тлі керівник УДО Гелетей вимагав передати йому зі складу Збройних сил президентський полк. Профільний комітет Верховної Ради не допустив останнього й одностайно негативно висловився щодо президентських законопроектів. Зал підтримав рішення Комітету з національної безпеки та оборони. У результаті президент не отримав особисту армію і не перепідпорядкував собі напряму прикордонників та спецзв’язківців. До речі, ДСТЗІ, що залишилася в підпорядкуванні в уряду, жодного генеральського звання не отримала. Частина здобувачів отримали генеральські звання заслужено, частина — унаслідок лобізму бізнес-партнерів чи високопоставлених друзів, але головна причина — у бажанні президента, яке він задумав під час організованого ним «зорепаду», — домогтися максимальної лояльності керівництва силових міністерств і відомств. Адже попереду головний бій — за владу...
Тепер спробуємо в розрізі відомств оцінити якісний склад удостоєних.
У Міністерстві оборони генерал-полковників отримали заступники начальника Генерального штабу. В українському флоті з’явилися повний адмірал (морський аналог генерал-полковника) та два віце-адмірали (невдовзі наші ВМС досягнуть пропорції один адмірал на кожен боєготовий корабель). З’явилося вісім генерал-лейтенантів і 14 генерал-майорів. Звісно, впадає у вічі, що кілька призначень — це гвинтики в бюрократичній машині, а не командири. Незрозуміло, навіщо, наприклад, заступникові командувача оперативним командуванням з логістики та начальнику одного з другорядних управлінь Генштабу, тобто людям, які перебувають на нестройових посадах, давати генеральські звання. Абсолютно незрозуміло, наскільки етично надавати генеральське звання помічникові міністра оборони. Чи ж мало тих помічників! Це явно не та посада, на якій вирощують майбутніх наполеонів. Але найкомічніше — присвоєння генерал-майора губернатору Одеської області Миколі Сердюку. Микола Дмитрович — офіцер запасу. «Якби в секретаріаті президента були спеціалісти, вони б підказали керівництву країни, що, за всіма регламентами, заборонено присвоювати генеральські звання військовослужбовцям запасу, — резюмує екс-міністр оборони й народний депутат Олександр Кузьмук. — Попри всю повагу до Миколи Дмитровича, мене дуже здивувало таке призначення. Мене не менше здивувало присвоєння генеральських звань двом працівникам секретаріату президента — Степанові Ніколаєнку та Ігореві Стасенку. Я знав цих офіцерів із найкращого боку, коли вони перебували на службі у Збройних силах, але генералами вони стали працюючи в цивільній установі, а не у військах. Боюся, після цієї хвилі «генераломанії» офіцери Збройних сил отримають дуже неправильний сигнал: не варто трудити себе на службі та їздити на полігони, у війська, а набагато простіше перебігти в секретаріат президента, в МНС, у Радбез — і там отримати генерала. Однак таким чином ми не ростимо воєначальників, ми ростимо героїв паркетних битв. На словах говоримо про європейськість, а доходить до справи — використовуємо азіатські догми. Погони втрачають свою цінність. Знаково, що раніше генеральські звання вручав на церемонії сам президент. Торік вручав глава секретаріату президента. А нинішнього року вручали керівники відомств. Це чіткий сигнал, наскільки серйозно самі керівники держави ставляться до високих і раніше престижних звань».
Повернімося до призначення Сердюка. Насправді нічого надприродного в його генеральстві немає, і даремно Олександр Іванович дивувався. Адже Микола Дмитрович — уродженець села Хоружівка, цієї елітної кузні кадрів для українського політиКУМу, і, скажемо навіть більше, він — друг дитинства самого Михайла Дорошенка. Ви не знаєте посади цієї людини? Неважливо. Всі, хто розуміє цей нюанс, замислюються над іншим — чому настільки заслужений губернатор досі отримав усього лише генерал-майора, а не генерал-полковника, наприклад? Певно, через скромність. 24 серпня «генерал-губернатор» Сердюк урочисто прийняв військовий парад частин Південного оперативного командування в Одесі. Вдумайтеся. Ось він, той самий «Тулон»... Так скоро одеський губернатор почне приймати іноземних послів. Щойно від МЗСу звання відповідне отримає...
Що стосується військового відомства, хочеться також відзначити впевнене продовження безхмарної кар’єри Петра Литвина — молодшого брата чудової політичної сім’ї. Вже генерал-лейтенант. І без жодного плагіату, підробки чужих статей, патентів, президентського «блату», політичних торгів — упевнено й самостійно робить кар’єру. Задля справедливості слід відзначити, що Литвин-молодший службу проходив на стройових посадах і піднімався до зірок із самого низу.
Буде логічно відразу перейти до призначень у Державній прикордонній службі. Мабуть, тепер її перейменують на прикордонну армію. Оскільки керівник служби отримав найвище військове звання в Україні — генерала армії. Тобто Микола Литвин (старший брат) тепер стоїть врівень із начальником Генерального штабу. Кумедно, що генералом армії стала людина, котра за всю військову службу жодного разу (!) не обіймала жодної командної посади у військах! Втім, як свідчить офіційна біографія, професійний замполіт Литвин командував... відділенням! Прикордонна служба серйозно суперничає з управлінням держохорони за кількістю генералів на душу підлеглих. Литвин у своєму відомстві наплодив регіональних управлінь, і генералів там дають навіть заступникам начальника управління, заступникові директора департаменту... У Прикордонній службі додалося ще три генерал-майори та один генерал-лейтенант. А командує генерал армії всього 49 тисячами військовослужбовців, які — про це знають усі нелегальні торговці й імпортери — багато років чесно припиняють будь-який «контрабас»: на сайті Прикордонної служби про це багато даних — там ящик коньяку вилучили, там шість телефонів. Кордон на замку.
«Не имей сто друзей», а женись як... Справжнім стовпом обороноздатності країни, найбільш грізною і могутньою організацією, зважаючи на президентські укази, у наші дні стало Управління державної охорони і його пасіонарний керівник Валерій Гелетей. Подумати тільки, цей безстрашний приборкувач Шуфрича якісь три роки тому був відомий як полковник міліцейського УБОЗу в Закарпатті переважно торговцям контрабандною угорською горілкою і спиртом, яких він, вочевидь, успішно виводив на чисту воду. Але за три роки демократичної влади професійні якості Гелетея розкрилися найяскравіше. Вірний сподвижник Віктора Балоги отримує від секретаріату президента генеральські звання щороку. Він уже став генерал-полковником — причому як внутрішньої, так і військової служби. Але й це не межа. У поінфомованих колах кажуть, що Балога має намір посадити Гелетея на СБУ. Відповідний інтелектуальний рівень у керівництві Служби забезпечили заздалегідь. Ну, щоб не комплексував. А в.о. глави СБУ Наливайченка пророкують на главу Служби зовнішньої
розвідки, маючи намір посунути вірного Ющенку, а не Балозі, Маломужа.
Управління державної охорони, з огляду на число генералів, — найсильніше силове відомство країни. В УДО близько трьох тисяч співробітників — і при цьому сім генералів (зокрема два свіжопризначені генерал-майори). Один генерал на 400 співробітників. Щоправда, в УДО найнижчі серед усіх силових відомств зарплати (для більшості співробітників). А ще в УДО споруджували будинок для безквартирних офіцерів і прапорщиків, але підступна будівельна фірма обдурила могутнє силове відомство — землю УДО забрала, а квартири залишила собі...
На п’яти УДО наступає департамент виконання покарань. У радянській Україні цей департамент очолював один генерал-майор. Нині для перевиховання злочинців нашою пенітенціарною системою керують 22 генерали. Хоча кількість тюрем не збільшилася. Незабаром у кожній колонії буде свій генерал...
Не менш амбітно виступає МінНС. Міністерство отримало одного генерал-лейтенанта і вісьмох генерал-майорів. А всього в складі МНС стало 34 генерали. Що сказати? Таке враження, що вся країна перетворилася на зону стихійного лиха. Хоча...
У МВС генералів внутрішньої служби отримали 15 осіб. Кумедне бюрократичне нововведення — ректори міліцейських вузів повсюдно роблять свої посади генеральськими. Якось це, товариші, не по-жегловськи... Як Шарапових учити будемо? Юрій Віталійович Луценко запровадив ще одну кадрову новелу — його гарний приятель Анатолій Даниленко, заступник начальника київського главку і радник міністра, теж отримав генерал-майора. В апараті міністра МВС кілька десятків радників, а вже в усіх міліцейських головкомах стільки заступників!.. Якщо вже й ці посади «генералізувати» — так, глядиш, дільничні з лампасами незабаром ходити почнуть...
Внутрішні війська МВС чисельність генералів (із військовим званням) збільшують безперервно. Герой походу на Київ внутрішніх військ 2007-го (який зупинили кілька екіпажів ДАІ), командувач внутрішніми військами Олександр Кіхтенко став генералом армії. Армії з 30 тисяч чоловік. Внутрішні війська збагатилися ще чотирма генерал-лейтенантами і двома генерал-майорами.
Служба безпеки, котра навіть після того, як там розігнали більшість компетентних керівників середньої ланки, однаково залишається жупелом «кадебізації» й інших фантомних болів Віктора Андрійовича, отримала скупіше від усіх — усього одного генерал-лейтенанта (київський главк), і одного генерал-майора.
А от Служба зовнішньої розвідки наділена значно більшою довірою, зважаючи на нагородні укази. Три генерал-лейтенанти і один генерал-майор зміцнили її лави. Злі (дуже злі) язики на «острові» стверджують, що причиною настільки демонстративної переваги, яку здобула СЗР перед своєю альма-матер СБУ — у якійсь успішній спецоперації під кодовою назвою «Сардинка»... Але, звісно, це, швидше за все, неперевірені чутки, або професійна заздрість до колег, які досить часто у значимих для країни питаннях працюють набагато успішніше за «остров’ян».
Податкова отримала відразу сімох генерал-майорів (спеціальне звання). Зрозуміло, чому в усіх серйозних людей має бути свій знайомий генерал-майор у податковій. Це бонтонно.
Ще одне військове звання — генерал-лейтенанта, дістала Державна спеціальна служба транспорту.
Держава, яка за 18 років не придбала жодного нового літака, жодної нової системи ППО, жодного бодай батальйонного комплекту звичайних озброєнь, мала, здавалося б, працювати насамперед над удосконалюванням своєї структури управління. А не посипати цукровою пудрою купу недоліків. На тому ж військовому параді ми не побачили жодної сучасної системи озброєння — все це радянська техніка, у кращому разі після модернізації. Якщо й є спосіб убити військову і правоохоронну службу зовсім — немає способу кращого, аніж горлати «халва», присвоювати звання, витрачаючи копійки на розвиток…
На закінчення хотілося б зазначити, що якість державної служби нам не забезпечить НАТО, це не можна позичити у МВФ, не можна найняти хед-хантерів і прикупити якийсь німецький генштаб, 58-му армію, американську поліцію чи Скотленд-Ярд. Девальвація державних нагород і звань — це девальвація державної служби, і, в остаточному підсумку, девальвація самого проекту — держава Україна. Ми живемо в епоху девальвацій. І нікого не дивує девальвація матеріального. Через економічні кризи суспільство завжди знайде вихід. Але смертельного удару державі завдає девальвація цінностей моральних. Коли герої і пристосованці, професіонали і кар’єристи нагороджуються оптом.
Джерело:
"Дзеркало тижня"
