Дилема Стельмаха

Якщо людина є головою Нацбанку в країні, де населення історично має багато доларів, вона повинна це враховувати. Ламати через коліно мільйони людей неприпустимо. Дві тези Стельмаха: „так отримуйте зарплату в гривнях” і „так зберігайте гроші в гривнях” – знущання над українцями.

Дилема Володимира Стельмаха стає, нарешті, очевидною. Голова Національного Банку дійсно намагається знайти найоптимальніше рішення у скрутній інфляційній ситуації. Але при цьому, на думку "Економічної правди", у деяких питаннях йому бракує банального сумління. Власне, це стосується ревальвації гривні.

ДЕЖА ВЮ

Уявімо собі голову Національного Банку, який повернувся у 1996 рік. Дежа вю! Він, як свого часу і Віктор Ющенко, опинився сам-на-сам з величезною інфляцією. Стельмах не вигадує велосипеду - і бореться з нею шляхом виймання з економіки її крові - грошей.

Це, звісно, класика поведінки будь-якого центрального банку. Але чи є вона адекватною в нинішній ситуації?

Не секрет, що річне зростання цін більше, ніж на 30%, є наслідком роботи кількох урядів. Із яких два - під керівництвом прем'єра Юлії Тимошенко.

Механізм розгойдування маховика інфляції простий до неможливості. Восени 2004 року уряд Віктора Януковича почав сплачувати з бюджету добавки до пенсій. З 2005 року Тимошенко стала роздавати „допомогу" всім. І продовжує це робити зараз.

Таким чином, пересічні українці отримують з державного бюджету дедалі більше грошей. Ці доходи вони спрямовують на споживання - і ціни зростають, мов божевільні.

Стельмах визнав, що протягом останнього року населення вже не зберігає грошей - ані на депозитах, ані під подушками. В цьому більше немає сенсу. Вже за три місяці на кожну тисячу гривень можна буде купити стільки ж, скільки на 900 гривень сьогодні. За рік вона обернеться на 700 гривень. З погляду купівельної спроможності, звичайно.

Зрозуміло, що уряд ні в якому разі не хоче зупиняти соціальні виплати напередодні нових виборів. Тим більше, що, чи то президента, чи то парламент, чи то мерів тепер обирають щороку. Отже, проблему інфляції в Україні найближчим часом вирішити не вийде. Це факт.

Звичайно, є світові тенденції. Аналітики фінансової групи „Foyil" оприлюднили цікаві дані. Якщо порахувати інфляцію в США за старою методикою, яка використовувалася до правління президента Джорджа Буша-молодшого, то минулого року ціни в Штатах зросли на 12%. Це приголомшливо для країни, яка звикла бачити цифри максимум на рівні 2-3%.

Це означає, що Україна імпортує інфляцію, особливо з товарами, які оцінено в євро. Але чи коректно казати, що всі ті 12% перейшли до нас? Звичайно, ні. Україна досі має закриту економіку, і це пов'язано, перш за все, з наднизькими доходами громадян. Ми не купуємо товари за світовими цінами, хоча є певні феномени: наприклад, у нашій країні автомобілі коштують у 1,5-2 рази дорожче, ніж у США. Власне, велика частина продовольчих товарів виробляється в межах країни, а газ та нафту ми все ще отримуємо за пільговими цінами. А їжа та паливо є основою будь якої інфляції.

Отже, провину за 30% зростання цін з уряду зняти не можна. Але нещодавно Тимошенко публічно переклала всю відповідальність за інфляцію на НБУ. Єдине, що уряд зробив на сьогодні для боротьби з цією тенденцією, - це виймання грошей з економіки. Інші його дії - просто декларації. На тлі постійного зростання соціальних видатків.

ЩО ВИРІШИВ СТЕЛЬМАХ

Національний Банк у цій ситуації виявився "крайнім". Все, що він може зробити для подолання інфляції, - це лімітувати обсяги грошей в економіці та змінити курс гривні до інших валют. Власне, це ї є коло питань, у відповідях на які Стельмах намагається знайти золоту середину.

Підручники та досвід керівника Нацбанку радять: під час інфляції треба обмежувати доступ населення та бізнесу до грошей. Очевидно, про те, чи варто це робити, Стельмах навіть не розмірковував. Він автоматично почав виймати гроші з обігу.

Чому? Поміж інших, є дві дуже важливі причини. Перша - Стельмах є людиною Ющенка, колишнього голови НБУ. Президент читав ту ж саму літературу і так само долав інфляцію 1996 року - знекровлював економіку. Друга - з високої трибуни Тимошенко вже неодноразово казала, що саме Нацбанк винен в інфляції, тому що залишає в обігу гроші. Їй це підказали економісти, які також читали ті самі книжки. Аби не слухати подібні розмови, Стельмах майже автоматично дав команду відібрати в банків зайві, у його розумінні, кошти.

Все інше не важливо. Бо інакше Стельмах сам би побачив те, що знає студент будь-якого економічного факультету. А саме: що інфляцію спричиняють витрати населення, а не бізнесу. І навпаки, підприємства повинні нарощувати темпи виробництва шаленими темпами, щоб встигати за зростанням доходів громадян. Тому в Україні задача номер один - це продовження кредитування бізнесу. На відміну від населення, яке слід якимось чином переконати більше заощаджувати.

Поки ж що усе навпаки. Кредити для бізнесу майже недосяжні, окрім найбільших підприємств, які знаходять гроші за будь-яких обставин. Але про фінансування нових проектів останнім часом мова й не йде. Бізнес масово знижує прогнози розвитку.

Єдине, що рятує офіційні показники виробництва, - це інфляція. Уявіть, що підприємство продає сьогодні не десять, а вісім тон продукції. Але ціна кожної тони зросла на 40%. При середній інфляції в економіці навіть 30%, ми отримуємо зростання виробництва на 4%. Це профанація, але достатньо показова.

Іншим можливим варіантом було продовжувати давати банкам достатньо грошей на кредитування бізнесу. При цьому, звісно, треба обмежити кредитування населення, яке споживає в борг все більше і більше навіть тепер. Але в цьому й полягає дилема Стельмаха: він ніколи не став би обмежувати банки у кредитуванні населення, бо то є найвигідніший для них бізнес. А це означає, що Верховна Рада швидко змінила би голову НБУ на більш „адекватного". Крім того, довелося би слухати Тимошенко, яка щодня вказувала би в бік НБУ і казала, що той не долає інфляцію.

Тому Стельмах вирішив скласти з себе відповідальність і не робити різких кроків. На питання „навіщо ви таке робите?" він може щоразу відкривати підручник з макроекономіки і цитувати потрібний фрагмент.

Власне, не можна йому дорікати за обмеження кредитування. Стельмах - мудрий літній чоловік, і навряд чи йому хочеться у такому поважному віці вплутуватись у політичні протистояння. Десь у душі він навіть може собі казати: „не можна бути хорошим для всіх". Але інша справа - обмінний курс гривні до долара.

НАВМИСНА СЛІПОТА

Є такий термін - „навмисна сліпота". Це захворювання політиків і керівників будь-якого рівня. Які, зазвичай, вигадують щось нове в нашій реальності й роблять вигляд, що все саме так і є. Єдина відмінність від божевільного - що такий "хворий", насправді, твердо знає, якою є реальність.

Це справа сумління, не інакше. Бо з кожних 100 гривень пересічного українця Тимошенко лише за рік „знищила" 30%. А от Стельмах лише за квартал "знищив" 9-10%. Саме такою є різниця між курсом, за яким можна продати долар банку три місяці тому і зараз.

Знов таки дежа вю, але вже інше. 2005 року Стельмах майже одним рухом девальвував гривню на 4,8%. Саме стільки населення втратило з кожних 100 доларів заощаджень. 2008 року ревальвація склала 9-10%. Якщо додати інфляцію 30%, за рік з кожних 100 доларів населення втратило 40!

Але дежа вю стосується не лише самого факту ревальвації. 2005 року голову НБУ ледь не звільнили - його врятував лише міністр фінансів Віктор Пинзеник, який запевнив, що все зроблено правильно. Минулої п'ятниці (30 травня) Стельмах так само виправдовував свої дії. Він зібрав журналістів і дві години демонстрував графіки і розповідав про макроекономічні чинники зміцнення гривні.

Справді, як 2005-го, так і 2008-го року макроекономічні розрахунки є правильними. Достатньо доказів того, що ревальвація є одним з найбільш адекватних методів подолання інфляції. Теоретично, пересічний українець тепер може більше купувати за кожну гривню, яку отримує у вигляді зарплати.

Але насправді все інакше. По-перше, ціни на імпортовані товари не знизились, ані 2005 року, ані цього. Тобто теза про те, що ревальвація дозволяє економити, не виправдалася ще три роки тому. І тільки торгівці повинні дякувати Стельмаху. Імпортують вони дешевше, а продають в Україні за ті ж самі гроші, або навіть дорожче - у країні ж інфляція. А значить, наполягати на цій тезі Стельмаху просто безглуздо.

По-друге, ще з початку 1990-х років населення України зберігає свої заощадження в американській валюті. Це такий самий факт, як і те, що наші співвітчизники полюбляють сало та горілку. Довгими роками навіть незаможні родини намагалися з кожної зарплати купити хоча б 20 доларів. Скільки таких грошей зараз - невідомо. Лише офіційних депозитів у валюті - 14 мільярдів доларів! Більше того, в Україні багато людей досі отримує "чорні зарплати" - долари в конвертах. Як би не обурювався Стельмах, але це також факт.

Отже, якщо я - голова Національного банку в країні, де населення історично має багато доларів, я повинен це враховувати. Ламати через коліно мільйони людей неприпустимо. Дві тези Стельмаха: „так отримуйте зарплату в гривнях" і „так зберігайте гроші в гривнях" - є знущанням над українцями.

Вчиняти ревальвацію, які б не були макроекономічні показники, з боку Стельмаха було непорядно. Йому добре відомо, що макроекономіка - це та ж сама рулетка. Можна отримати скільки завгодно зворотних доказів про те, що гривню саме зараз треба девальвувати. Що якраз тепер долар має коштувати всі 6 грн.

Тобто рішення рухати курс невиправдане. Це особисте бажання людини на ім'я Володимир Семенович Стельмах, в якої є „блакитна мрія" - щоб гривня зміцнювалась. Між іншим, він публічно в цьому зізнався.

Саме тому немає ніяких професійних претензій до голови НБУ. Він захищений макроекономічною аналітикою звідусіль. Також можна зрозуміти Стельмаха як людину. Йому дійсно не хочеться втручатися у двобій між Ющенком та Тимошенко.

Але, впевнений, українці мають дуже вагомі претензії до Стельмаха, як людини. Бо саме він, лише за власним бажанням, двічі за три роки "знищив" гроші в мільйонах кишень - у кожного з нас, наших батьків, друзів, знайомих і просто співвітчизників. Ці гроші зароблялися зовсім не легко. Тому можна вважати, що Стельмаху бракує банального розуміння, як насправді живе населення країни. Бо одна річ - мати роздруки з цифрами, а зовсім інша - бачити все своїми очима.

Шкода лише, що через таку сліпоту, як відомо, в Україні з посад не звільняють.

Сергій Лямець, спеціально для "Економічної Правди"