Ніхто не може збагнути, чому ми такі бідні… душею. Бо не вміємо відстоювати своїх прав чи вміємо тільки виконувати вказівки наших вождів. Нам кажуть — ми робимо, не опираємося, не допитуємося, наскільки це потрібно, не намагаємося відстояти свою позицію. Просто робимо. Нарікати вміємо тільки тишком-нишком, щоб наш дорогий керівник, шеф, патрон нас не чув. Бо чогось боїмося. Тільки чого: звільнення, зняття премії чи, може, якоїсь помсти?
У таких випадках найбільше треба боятися себе або схожих на себе. Бо якщо ми не згідні, а мовчимо, то це вже втрата найзначнішої частини себе, свого власного «Я». Ми не маємо права скорятися там, де маємо власну позицію. Бо так і залишимося нацією рабів. Ніколи не зможемо по‑людськи приймати рішення, а так і продовжуватимемо жити «під диктовку».
Не так давно засобами масової інформації було повідомлено, що оголошується збір коштів на пам’ятник Степанові Бандері. Саме тоді
міськвиконком прийняв рішення про пожертвування на цю дуже важливу справу одноденного заробітку його працівниками. Наскільки робилося це добровільно, а наскільки примусово нам важко сказати, адже ми зазвичай вміємо пропозиції та прохання трактувати як накази. Винні у цьому ми самі чи наші керівники-диктатори — теж невідомо.
Втім, мимоволі виникає думка, що така ідея не є нічия інша як ідея людей, які не знають, що таке гроші для тих, хто живе на одну зарплату, не маючи жодних інших доходів. Саме тому, може, хтось і вирішив, що «з кожного по нитці» і буде пам’ятник Бандері. Але чи до пам’ятників людям, які щодня рахують копійки, обідаючи за три гривні і їздять тролейбусами, бо на маршрутки, які, до речі, знову дорожчатимуть, не вистачає грошей?
Акція наразі продовжується. Більше того, вона все далі і далі поширюється на працівників освіти та медицини. До прикладу, розповідають, що колективи лікарень та поліклінік міста зголосилися перерахувати по 30 грн. із зарплати. Однак, всім тим, хто не бажає жертвувати саме таку суму, було запропоновано самовільно перерахувати меншу суму на пам’ятник, на завчасно продиктований рахунок.
Не обійшлося без залучення до цього всього й освітян. Кожен навчальний заклад робить це по‑своєму. Наприклад, одні повивішували на дверях оголошення для батьків про збір коштів на пам’ятник, інші провели масову роботу між вчителями, ще інші — взагалі вирішили підключити до цього учнів і саме їм продиктували розрахунковий рахунок для перерахунку коштів.
Все це, як виявилося, ініціатива виключно керівників тих навчальних та медичних закладів, про які говоримо. А вже їхнє керівництво тут, як виявляється, зовсім ні до чого. Наприклад, начальник управління освіти і науки міськвиконкому Михайло Верес зауважує, що вперше чує про те, що до цього залучаються учні чи батьки. «Ми до цього нікого не залучали. Чесно кажучи, я директорам шкіл навіть про це не говорив, бо не було такої можливості. Я сказав на нараді працівників освіти: хто бажає, люди відповіли, що питань немає: здамо, хоча поки що нічого не поздавали», — зауважує керівник освіти міста.
Головний лікар міста Тарас Масляк теж підкреслює, що це виключно добровільна річ, і він категорично проти того, щоб примушувати людей таке робити. «Жоден керівник не має права такого робити і мені дуже боляче, що хтось примушує людей відраховувати гроші. Я проти цього, так не має бути. Повірте, що жодній людині чи керівникові не було сказано особисто мною про те, що це примусово. Я це говорю і я за це відповідаю і юридично, і кримінально. Так не має бути», — зауважує Т. Масляк.
Керівник охорони здоров’я зауважує, що на нарадах вони тільки пропонували перерахунок коштів, і якщо є керівники, які перекручують цю ситуацію, то варто зауважити, що це незаконно. А палка ж, як усі знають, має два кінці, тому все це можна трактувати по‑різному. А наостанок додає, що можна добру справу перетворити у погану, і саме таким чином це і робиться.
Насправді цей клич був оголошений для всіх небайдужих мешканців міста. І поширилося це й на інші організації, як приватні, так і державні. Кожна людина має власну позицію, тому сама повинна вирішувати давати на це кошти чи не давати.
Найбільше болить те, що підключається до цього найгірші методи: прохання керівників. Може б цього варто було уникати? Бо нашою ментальністю вже так чогось складено, що якщо нас просить шеф, то це вже наказ, який обговоренню вже й не дуже підлягає. А це, до речі, варто було б змінювати. І не робити це через бухгалтерію, бо саме це вже можна назвати частковим зловживанням наших посадовців.
Кожна людина має право на власний вибір. У ЗМІ був надрукований розрахунковий рахунок, у центрі міста розмістили палатку, і цього досить аби той, хто по‑справжньому хоче і може собі це дозволити, зробив своє власне, ніким не продиктоване, пожертвування. Більше того, може нам би було варто залишити це партіям та організаціям, у яких таким чином наші посадовці забирають хліб, бо що ж їм тоді робити, як не це?
P. S. Я дуже поважаю все те, що стосується Степана Бандери. Більше того, на часі сказати, що саме його вважаю великим українцем. Але так не можна. Наші посадовці мусять забути про часи, коли на роботі нас просили робити щось, що зовсім не стосується наших посадових обов’язків. Таким чином у людей може з’явитися зворотний рефлекс. Хіба таке суспільство нам потрібне?
Тетяна Соболик"Репортер", №22, 29 травня 2008р.
