Знаний прикарпатський винахідник — про власний бізнес, аналогів якому немає в Україні, про слюсаря–професора, великі гроші, що обертаються довкола запчастин, та про ноу–хау для курців.
Офіційна назва розташованого на околиці Калуша приватного підприємства — «Механік», проте сам засновник жартома називає його «ЙОК» (від перших літер свого імені та імен офіс–менеджера Олі й водія Колі, яких він першими взяв із собою з «потопаючого» «Карпатнафтомашу» — колишнього флагмана «Союзнафтопрому»).
Починався «Механік» кілька років тому з верстата й одного найманого слюсаря. Тепер продукція цього приватного підприємства відома не тільки на теренах СНД, а й — у Польщі та Німеччині. Працівники цеху тут мають найвищу в Калуші (можливо, й на Прикарпатті) зарплатню — в середньому близько 3,5 тисячі гривень у місяць. Причому отримують її не в конверті, а цілком офіційно, в «супроводі» усіх передбачених законодавством податків і відрахувань. Власне, з цієї нетипової для вітчизняного приватного бізнесу соціально–економічної позиції й розпочалася наша розмова з 58–річним Йосипом Андрухівим.
У золоті руки — гідну зарплату
— Пане Йосипе, в українському малому і середньому бізнесі висока прихована зарплатня — не дивина, дивина — висока неприхована. Виходить, що це ви, якщо дивитися на проблеми оплати праці очима «тіньовиків», порушуєте, як висловлювався Великий Комбінатор, конвенцію. Вони стверджують, що працювати по–чесному в Україні неможливо.— Це вже хто яку ставить планку вигоди. Працювати прозоро можна, хоча прибутки справді незначні, зате совість чиста. З оподаткуванням у нас, звісно, відбуваються парадоксальні речі: на єдиному податку працюють і мініатюрні майстерні з ремонту взуття, і потужні ресторани та магазини, які продають складну побутову техніку, де товарообіг обчислюється мільйонами гривень. А офіційна оплата праці там — мінімальна. Тобто все обертається довкола інтересів власника. На нашому підприємстві враховуються інтереси всіх. У «Механіку» працюють люди із золотими руками, і вони заслуговують на те, аби їх гідно цінували і нині, і з виходом на пенсію. Забезпечену старість у конверті не заробиш.
— Як же вам удалося зібрати під одним дахом стільки робітників–професіоналів? Кажуть, що всі вони, принаймні галичани, давно вже виїхали за кордон.— Я зібрав у себе весь робітничий цвіт колишнього виробничого об’єднання «Карпатнафтомаш», де працювали свого часу 3,5 тисячі калушан. Тоді щодня ми відвантажували кілька десятків вагонів готової продукції, навіть робили для Сибіру надпотужні всюдиходи вагою 40 тонн кожний. І з такою ж вантажопідйомністю.
Коли розпався Союз і в нафтогазовій сфері почалися зміни форм власності, керівництво «Карпатнафтомашу» забажало йти своїм шляхом і, на мій погляд, припустилося стратегічної помилки. Наш головний інженер їздив у Туркменістан, де відбувалося зародження «Лукойлу», але не мав повноважень вести серйозні переговори. Якби тоді ми долучилися до цього успішного комерційного проекту, то, впевнений, врятувалися б від краху.
— Ви, наскільки мені відомо з книжки про прикарпатських винахідників, теж входили до керівництва об’єднання. Отже, тоді і ви не розгледіли небезпеку для його існування?— Із «Карпатнафтомашем» у мене пов’язане все трудове життя. За спеціальністю я інженер–механік. У листопаді 1972 року написав першу й останню свою заяву про прийом на роботу. Пройшов шлях від рядового диспетчера до технолога, начальника цеху, начальника ВТК та заступника генерального директора з постачання та транспорту. Проте й за статусом, і за специфікою роботи я не міг серйозно впливати на стратегію розвитку підприємства — щороку 10 із 12 місяців перебував у відрядженнях. Якось я повернувся в Калуш після тривалої поїздки і вже не побачив у кабінеті свого генерального директора, котрий, власне, і створив це виробниче об’єднання на базі ремонтних майстерень. На хвилі національно–демократичних пертурбацій у його крісло сів новий керівник, і процес руйнації підприємства набув незворотного характеру.
Нема бурильника у своїй Вітчизні— Ваш «Механік» — це створений з нуля, так би мовити, «Карпатнафтомаш» у мініатюрі чи його уламок?— За виробництво я взявся не відразу після занепаду об’єднання. Спершу кілька років очолював у Калуші філію «Торгового дому «Лукойл». Завдяки тому, що в цю торговельну структуру я залучив кращих слюсарів і токарів «Карпатнафтомашу», вдалося вберегти їх від виїзду за кордон. Хоча працювали вони і не за фахом, але це дозволило більш–менш безболісно пережити скрутні часи. А потім усі разом ми налагоджували нове виробництво, аналогів якому нині немає в Україні. У занедбаному цеху, отриманому на акції, перекрили дах, встановили сучасне опалення, облаштували побутові приміщення і взялися за виготовлення запчастин та інструментів для бурових робіт.
— Невже цю нішу ніхто не встиг зайняти, поки ви заробляли первинний капітал у торгівлі і налагоджували виробництво?— Наша унікальність, як я вже зауважував, полягає в наших працівниках. Візьмемо для прикладу слюсаря Богдана Максимківа. Він — невисокого зросту, на вигляд ніби непоказний чоловік, якому за п’ятдесят, а провідні російські фахівці називають його професором. Він що хочеш зробить: хоч блоху підкує, хоч виготовить досконалий медичний інструмент (у цьому виникала нагальна потреба на прохання одного прикарпатського нейрохірурга). І таких висококласних робітників у нас чимало.
Наш прихід на ринок бурильних інструментів не викликав серйозного занепокоєння конкурентів, і перші зразки продукції справді доводилося буквально самим приміряти до бурових механізмів. А потім зав’язалися взаємовигідні стосунки із зарубіжними партнерами, передусім із розташованою у Москві провідною російською виробничою фірмою, що займається завершальним введенням у дію, експлуатацією та ремонтом свердловин. Для Туркменістану ми вирішили проблему, за яку ніхто у СНД не брався. У туркменському природному газі міститься багато сірки, яка спричиняє надмірну корозію металу і прискорює зношуваність механізмів. Наш Теодор Ярославович Пасєка, який виконує функції директора «Механіка», попрацювавши з науковцями, знайшов марку сталі, яка «не по зубах» сірководню. Ми вже поставили туркменам понад дві сотні кранів, на яких тримаються бурові колони. Схожу продукцію виробляє французька фірма «Шлюмберже», проте вона в десяток разів дорожча від нашої. Торік ми отримали патенти на виготовлення пакерів та куль для кранів, які більше ніхто не виготовляє на території колишнього СРСР. Окрім росіян та туркменів, співпрацюємо з білорусами, німцями, поляками.
— Щось про українців нічого не кажете. Нашим бурильникам непотрібні ваші інструменти?— В Україні бурові роботи проводяться в дуже обмежених обсягах. Я зробив висновок: поки нашим нафтогазовим магнатам буде вигідно купляти і перепродувати вуглеводні, заробляючи надприбутки, доти в нас ніхто нічого не робитиме для зростання обсягів бурових робіт і видобутку власних нафти і газу. Між іншим, довкола запчастин та інструментів також обертаються величезні гроші. Якщо, приміром, фірмам–посередникам я продаю інструмент, умовно кажучи, за долар, то споживачеві він може обійтися у п’ять умовних одиниць. Ось така сучасна бізнес–арифметика.
Хто не «шурупав», той мало їв
— Окрім золотих рук, які ви дуже цінуєте, для успішної конкуренції потрібні й кмітливі голови. Утримувати штат розробників нової продукції невеликій приватній фірмі, мабуть, не під силу. Як виходите із ситуації?— Поки що покладаємося на кмітливість наших працівників. Щороку оформляємо один–два патенти, аби захистити свої винаходи. Підтримуємо також контакти з науковцями Івано–Франківського національного технічного університету нафти і газу.
— Мабуть, і ваш досвід раціоналізатора та винахідника стає в пригоді. Як і коли у вас виник інтерес до технічної творчості?— Якщо чесно, то до раціоналізаторства мене в молодості підштовхнуло передусім безгрошів’я. У сімдесяті роки минулого століття, коли моя зарплатня ледь перевищувала сто карбованців, треба було думати про додаткові кошти, аби утримувати сім’ю. У нас в об’єднанні навіть склалася традиція — кожної п’ятниці видавати, як тоді казали, «рацуху». Починав я «шурупати» з невеличких удосконалень, аж поки не «замахнувся» на блочно–кущову насосну станцію для підтримання пластового тиску, задумавши об’єднати два станційні блоки — управління та низьковольтної апаратури. Мою ідею на нараді підтримали гендиректор і головний інженер. Мовляв, молодий, завзятий хлопчисько додумався до вдосконалення, яке не прийшло в голову досвідченим технологам. Щоправда, винагорода мені тоді дісталася мізерна. У списку авторів (їх згодом набралося чимало) я значився першим, у відомості на отримання винагороди — останнім. Ефект від винаходу був колосальний, премія — теж максимальна на той час — 5 тисяч карбованців. Мені перепало 200 карбованців. Образившись, спершу навіть хотів від них відмовитися, але потім охолонув — та це ж дві місячні зарплати! Згодом моя робота над серйозними удосконаленнями стала системною, деякий час очолював первинну організацію товариства винахідників та раціоналізаторів і був удостоєний звання «Кращий раціоналізатор Прикарпаття».
— А де ж ваш знаменитий портсигар «із дозатором»?— Про це мене запитують усі, хто читав книжку про галицьких кмітливців. Готового зразка поки що немає. Ось у чому суть ідеї: коли курець намацує в кишені пачку сигарет, то рука мимоволі тягнеться до неї навіть без нагальної потреби, викликаної нікотиновим голодом. Тому я придумав портсигар, який видавав би сигарети тільки в певні, запрограмовані години, а потім тютюнові паузи можна робити ще довшими, понижуючи залежність від нікотину. В будь–який інший час доступ до вмісту портсигара блокується. Ніяких складнощів з його виготовленням не виникне, треба лише підключити до проекту фахівця відповідного профілю, аби начинити портсигар простеньким електронним пристроєм. Може, такий портсигар допоміг би комусь позбутися згубної звички. І мені б знадобився — я теж затятий курець із багаторічним стажем.
За матеріалами газети
"Україна Молода"
