Громадський
активіст Михайло Андрійович про відносини між Україною та Польщею для «Малакави»:
«Українсько-польські
стосунки нині перебувають не в кращому стані. Мають місце обопільні
звинувачення між українськими та польськими націоналістами. Зрозуміло, що в
подібних випадках завжди прослідковується участь третьої «зацікавленої» сторони
– нині нею можна вважати Російську Федерацію.
В той же час,
любі кривди польської сторони мають під собою історичний контекст – і він, не
завжди на польському боці.
Ніде правди
приховати – етнічні чистки, які мали місце в 1943 році на Волині можна сміливо
ставити в один ряд з іншими проявами людської злоби, на які так багатий період
ІІ-ї Світової війни. «Смерть однієї людини – то трагедія. Смерть сотень-тисяч –
то статистика» - чи не головний принцип розслідування таких справ.
Поляки та
українці споконвічно уживалися на одних й тих самих територіях. Різниця лише в
тім, що польська державність почала відбуватися ще в 14 столітті – тоді як
українська ідея перебувала в постійній боротьбі. Зрештою, переживши всі
«розділи», новоутворена Польська республіка в 1919 році зірвала неабиякий
«джек-пот» у вигляді «лінії Керзона». Цим самим унеможливлювалося існування
Української державності. 20-ті роки минулого століття відносяться до періоду
становлення новоутвореної Польщі. Сформувавши органи центральної влади, ця держава
в голос заявила про напрямок на експансію інших територій – від Африки до
Антарктики. Відчувши зародження супротиву етнічного українського населення на
своїх східних теренах, Юзеф Пилсудський в листопаді 1930 р. видав наказ про
початок репресій проти бунтарів із залученням поліцейських сил та війська.
Людські жертви тоді теж були з обох сторін.
Через якихось
9-ть років 2-га Польща припинила власне існування. Українці отримали в черговий
раз примарний шанс на утворення державності. Зрозуміло, що польські
антифашистські сили не могли це сприйняти та виступили в супротив. Радянські
партизани тоді були на стороні поляків. Тодішня історія до певної міри нагадує
події нинішні?».