В неділю, 7 квітня в Києві в парку Шевченка три опозиційні
партії в рамках акції "Вставай, Україно!" проводили "підготовчі
заходи" до "революції", яку оголосили на травень.
За песимістичними оцінками було десь близько п’яти тисяч
учасників, за оптимістичними – ледь не п'ятнадцять. А правда, як завжди, – десь
посередині. Цього разу мітинг-арбайтери вже не так виділялись, бо їх частка
виглядала меншою, принаймні в порівнянні з 2 квітня під ВРУ.
Найкраще виглядала "Свобода", зіркою найманців
знову, здається, стала Європейська партія Катеринчука, який вперто готується з
новими партнерами до непростих процесів навколо виборів в Києві.
Ключові повідомлення на зібранні – "ми
об’єднуємось", "буде непорушний союз могутньої трійки". Причини
таких оголошень про єднання, думається, можуть бути високі – турбота про долю
держави і відкидання на користь єдності суперечок і амбіцій. Втім, на це марно
сподіватись.
Швидше всього учасники трійки просто вже домовились між
собою, або близько до укладення таких угод щодо бачення своїх ролей в
майбутньому. Цікавим було те, що звільнений Луценко не взяв безпосередньої
участі в мітингу, а організатори обмежились тільки транслюванням його
зверненням по телефону.
Також якось так сталось, що мітинг несподівано швидко
закінчився, що справді дивно, враховуючи те, що на нього приїхало десь біля 30%
учасників з інших областей, мобілізованих партіями-учасницями акції.
Якось не логічно партактивісту їхати в Київ сумарно від 5
до 15 годин в дві сторони, щоб постояти якусь годину на мітингу, який не
доповнюється навіть традиційною вже для "Вставай, Україно!" ходою. Та
й витрачені на це ресурси теж якось не виглядають раціонально використаними.
Невже ж це боязнь конкуренції?
Чого
ж можуть боятися лідери опозиційної трійки?
Юрій Луценко може претендувати сьогодні на звання лідера
об’єднаної триєдиної опозиції. Причина цьому проста – в свідомості людей він,
на відміну від трійки відомих лідерів, справді виглядає на опозиціонера, жертву
режиму, незламного борця.
Він вже завтра може збирати повні зали і площі людей, з
чим є певні проблеми в трійки. До того ж, навколо Луценка вже утворюється
група, здатна забезпечити процес перетягування на себе опозиційної ковдри і
організаційно, і фінансово.
Безумовно, критики будуть говорити, що Луценко стане вже
четвертим лідером опозиції, ще більше розпорошить її і знову буде виконувати
двояку роль "троянського коня", як це сталось свого часу з
"Народною Самообороною", провівши через неї чимало людей із сумнівним
минулим.
Об’єктивності в таких закидах не віднімеш, оскільки
Януковичу справді вигідніше мати максимально розпорошену опозицію з великою
кількістю лідерів, які в більшості борються між собою, а не з режимом.
Але питання в тому, чи піде Луценко таким шляхом?
Куди
може рухатись Луценко?
На перший погляд, варіантів вибору в нього багато.
Я розглядаю як малоймовірний варіант, за яким він буде
просто технічним пішаком влади і завдання його – тільки дестабілізувати
опозицію, бо найбільше вигоди режиму в його звільненні все ж лежить в іншій
площині – отримати певні тимчасові переваги для гри на європейському напрямку,
намагання частково зняти з себе імідж авторитарного режиму, головне в цьому –
щоб тільки далі сиділа Юля.
Тому звільнення Луценка само по собі має цінність для
режиму і можливе і без його пролягання під режим.
Проте не можна відкидати і можливість укладання якихось
домовленостей, цікавих для представників владного пулу.
Все ж найвірогідніше в Луценка є два основних варіанти на
вибір, один з них – очолити чи хоча б посісти одну з керівних ролей в
"Батьківщині". Цього напевно хоче група
старих батьківщинівців, незадоволених Яценюком.
Та й динаміка стосунків там насправді невесела –
ставленики Яценюка в Верховній Раді тушкуються, посилюються внутрішні
протиріччя.
"Фронт Змін" завис в повітрі, кажуть, що зимою
почався відтік кадрів звідти. Аж тут тепер на мітингах знову масово з’являються
їх зелені прапори, які вже практично зникли після утворення Об’єднаної опозиції
і її брендової прив’язки до "Батьківщини".
ОО сьогодні є найуразливішим політичним проектом серед
опозиції, оскільки по суті знову повторює історію блокування на парламентських
виборах в стилі НУНС, інші ж учасники опозиції пішли шляхом монопартійного
виборчого проекту з сильним лідерством і відсутніми або незначними внутрішніми
фракціями.
Можливість такого розвиту подій залежить від кількох
проблем:
- чи захочуть ділитися владою в "Батьківщині" з
Луценком наявні акціонери?
- чи зможуть посунути від впливів Яценюка з оточенням, щоб
той одночасно і послабився і залишався надалі в проекті? Бо зрозуміло, що в
випадку відходу Яценюка з ОО, фракція і весь політичний проект нестримно
розпадуться;
- чи захоче влізати в чуже господарство Луценко і грати за
чужими правилами?
Інший варіант – власний політичний проект. Хоча сьогодні Луценко і
загально відхрещується від самодіяльності, але, як відомо, апетити зростають в
процесі.
Шанси в такого проекту сьогодні видаються дуже високими –
він і подолає виборчий бар’єр, і дозволить завести мажоритарників під своїм
брендом. Були б тільки вибори. А охочі взяти участь і помогти матеріально
знайдуться.
Можна спостерігати певну втому і часткову недовіру
постпомаранчевого електорату щодо існуючих лідерів, крім цього більшою чи
меншою мірою пусте поле правого центру чи більш характерного терміну для
української політичної традиції – "націонал-демократії", куди Луценко
цілком нормально заходить, додаючи до цього свою харизматичність, образ жертви
і властивий йому популізм, на який так падкий український виборець.
Під новий проект в гіршому випадку може бути реанімований
бренд "Народної Самооборони", але швидше за все буде знайдено новий
образ, щось на кшталт "Право і Справедливість", "Народний
Фронт", або більш радикальні конструкції із словами "опір",
"спротив", тощо.
Такий проект має шанси серйозно понадкушувати рейтинги
всіх трьох учасників опозиційної трійки, найбільше напевно в ОО і
"Свободи". Логічним кроком в побудові такого проекту буде витворення
цікавого списку фронт-менів, куди можна завести відомих діячів з журналістики,
громадських рухів, літератури і мистецтва, науки тощо, відомих своєю
громадянською позицією і діяльністю і не заплямованих участю в попередніх
невдалих політичних проектах.
На мою думку, побудова власного політичного проекту значно
посилить вагу самого Луценка і оточення в стосунках з опозиційною трійкою, і
дасть йому значно більше впливів, ніж якби він просто вливався вже і зараз в
якийсь з цих проектів.
Навіть якщо пізніше він і увіллється в об’єднаний
опозиційний альянс, якщо утворення такого коли-небудь відбудеться, то його роль
там буде суттєво більшою і значнішою.
Тому, швидше за все, найближчими роками ми побачимо новий
захід самого Луценка в політику і найімовірніше – народження його нового
політичного проекту.
З поверненням, Юра!
Юрій Міндюк, Школа Відповідальної Політики, для УП
