Єдиний у Верхні ветеран заслужив на війні подяку від Сталіна

У селі Верхня, де ще кілька років тому проживало понад 30 ветеранів Другої світової війни, сьогодні серед тих, хто воював з фашистською Німеччиною, залишився тільки 87-літній Зіновій Михайлович Присяжний. На жаль, переважно через хвороби та старість щороку стає все менше і менше живих свідків та учасників тієї страшної війни. А скільки ще солдат й офіцерів з України полягли на її фронтах, в німецьких концтаборах, не доживши до Великої Перемоги. Завжди пам’ятати про них – наш святий обов’язок.

Не всіх згадати за іменами й прізвищами воїнів, з якими разом боровся проти фашистів, їв пісну кашу з одного казанка у роки війни, може з легкістю сьогодні й Зіновій Присяжний.

– Ви знаєте, багато вже збігло років від Дня Перемоги, не всіх й найближчих фронтових товаришів пам’ятаю, – говорить Зіновій Михайлович, – хоча на пам’ять ніколи раніше не скаржився, бо не будь-де пропрацював добру купу прожитих років, а в освіті.

Народився я 26 січня 1923 року в с.Качанівка Підволочиського району Тернопільської області в багатодітній сім’ї. У батька, котрий був священиком і помер у 1939 році, було нас семеро: чотири хлопці й три дівчини. Три брати й дві сестри мої вже померли. Живуть тільки молодші від мене сестра, котра торік відсвяткувала своє 80-річчя, та брат Сергій, 1931 р.н.

Ще за життя батька я закінчив початкову школу в с. Рашківці, де в той час проживала наша сім’я, а також 5 і 6 класи в Тернопільській школі та поступив на навчання в Теребовлянську гімназію. Однак доля склалася так, що довелося мені ще вчитися в гімназії міста Чортків Тернопільської області, після закінчення якої працював завідувачем початкової школи в с.Рашківці та вчив дітей іноземної (німецької) мови в школі с.Волиця Гримайлівського району Тернопільської області. Але вчителювати довго не судилося. У 1944 році мене було мобілізовано до лав Радянської Армії.

На фронт Зіновій Присяжний потрапив не одразу. Спочатку справжній вишкіл довелось йому пройти в 126-му запасному полку піхоти, що дислокувався в Омській області. Пригадував ветеран і як кормили там погано, і як просилися солдати на війну, у бій з фашистами. Але замість фронту їх восени 1944 року завезли в ліс Брянської області, де відбувалося комплектування 192-ої тяжкої гаубичної артилерійської бригади (192 тгабр). Зіновій Присяжний потрапив у бойовий розрахунок 152-мм гаубиці.

– Це була надзвичайно потужна радянська артилерійська зброя, – розповідав про 152-мм гаубицю Зіновій Михайлович. – Один снаряд важив 48 кг, а в бою треба було їх 3-4 штуки встигати подавати щохвилини в канал ствола пушки. Взимку, коли ми виїжджали на полігон, де проводилися наближені до бойових навчально-тренувальні маневри 192 тгабр, було, як нині пам’ятаю, надзвичайно холодно. Мороз сягав позначки мінус 40оС. Тоді від цього холоду чимало солдат навіть бачити переставали. Від фізичних навантажень, які доводилось витримувати, тіло впрівало, а ноги і руки весь час були мокрі й мерзли до болю. Тут, в Сибіру, я добряче простудився, що в подальшому позначилося на стані мого здоров’я, а вже тепер болячки, набуті в період війни, розрослися в справжній букет хвороб. Один Бог мені допомагає ще жити, бо повноцінного лікування собі не дозволиш через фінансову скруту, а про гроші на операцію, пов’язану з лікуванням катаракти, я можу тільки мріяти. Зі своїх, рідних, нікому допомогти. Дружина, якій теж 87 років, зовсім не бачить, тож мушу за нею доглядати. Брат і сестра – пенсіонери. Дочка Людмила і зять Йосип, котрі проживають в Калуші, теж здоров’я не мають і чималі кошти тратять на лікування, два мої сини живуть відповідно у Запоріжжі й Надвірні, мають свої сім’ї і, звісно, свої проблеми. А з місцевої влади, підприємців, бізнесменів ніхто особливо не горить бажанням фінансово посприяти ветеранові війни у проведенні операції в Чернівецькій клініці лазерної мікрохірургії ока.

Укомплектована й підготовлена до воєнних дій 192 тгабр долучилася до операцій радянських військ, що розгорталися на 2-ому Українському фронті під командуванням маршала Радянського Союзу Р.Малиновського, наприкінці зими 1945 року. У складі цієї артбригади Зіновій Присяжний брав участь в боях, пов’язаних з проривом оборони і визволенням угорських міст Дьєр, Комаром, Естергом, Несмей, Фелипегалла, Тата й Мадьяровар, чехословацьких міст Бановце, Кремниця, Малацкі й Превідза та австрійського міста Брук. За відмінні бойові дії, проявлені при визволенні цих міст під час Віденської, Будапештської та Братиславо-Брновської операції, заслужив особливу подяку від Верховного головнокомандувача маршала Радянського Союзу Й.Сталіна. За наказом останнього, військам, що брали участь у боях за оволодіння вищезгаданими населеними пунктами Угорщини, Чехословаччини та Австрії, у Москві 23, 28 березня, 3 і 5 квітня 1945 року було виконано салют двадцятьма артилерійськими пострілами із 224 гармат.

День Великої Перемоги Зіновій Присяжний зустрічав у лісі недалеко від Праги. Потім ще продовжував воювати в складі 192 тгабр, але в червні 1945 року захворів на гепатит та потрапив у військовий польовий госпіталь, де впродовж тижня перебував на лікуванні. надалі на фронт його вже не відправили, а скерували на подальшу службу у військову комендатуру угорського міста Шторалья Уйхель (область Земплен). Тут Зіновій Михайлович майже рік виконував покладені на нього обов’язки, що стосувалися головним чином попередження серед контингенту демобілізованих солдат проявів мародерства, грабежів, крадіжок, вбивств у залізничних поїздах та на вулицях міста.

За ратні звитяги у роки війни й активну діяльність в ім’я громадської злагоди в суспільстві ветеран з Верхньої нагороджений орденом "За мужність", Вітчизняної війни ІІ ступеня, Почесним знаком голови Івано-Франківської ОДА та голови облради "Хрест Звитяги і Примирення", багатьма ювілейними та іншими медалями.

Після повернення з війни, яка для Зіновія Присяжного завершилася 9 березня 1946 року, тоді ще не одружений 23-річний парубок надалі продовжив роботу вчителем у початковій школі села Рашківці. У сусідньому селі Дубківці в семирічній школі на той час вчила математики дітей вродлива дівчина, уродженка м.Ямпіль Сумської області Євгенія Тимошенко. З нею часто зустрічався Зіновій Присяжний, а в 1948 році одружився. Водночас твердо вирішив вступити на наступний рік до Київського державного педагогічного інституту іноземних мов, звісно, на заочну форму навчання за фахом "вчитель німецької мови", куди мріяв податися ще до призову в Радянську Армію.

Надалі ця молода сім’я вчителів отримала від Івано-Франківського обласного відділу народної освіти скерування на роботу в семирічну школу с.Лука Калуського району. Тут, виймаючи в селі житло, Зіновій Присяжний працював завідувачем школою, а його дружина вчила дітей математики і фізики.

У село Верхня сім’я Присяжних переїхала на нове місце роботи й проживання у 1955 році. Будучи вже дипломованим вчителем німецької мови, Зіновій Михайлович спочатку мав тут у сільській школі 12 уроків з цього предмета на тиждень, а в наступному 1956-1957 навчальному році його призначили завучем цього навчального закладу. Цю посаду незмінно обіймав до 1988 року – доти, поки мав силу й здоров’я працювати у школі ще й в пенсійному віці. За 33 роки роботи завідувачем у Верхнянській школі, яка у 1956-1957 навчальному році вперше випустила випускників-десятикласників, Зіновій Михайлович мав нагоду працювати з п’ятьма директорами та виховати чималу кількість учнів, котрі отримали путівку в самостійне життя. Його учнями були й нинішній сільський голова Верхні Микола Філіпович, й заступник генерального директора ТОВ "Карпатнафтохім" Володимир Микитин, й багато інших відомих нині людей.

Дружина ветерана війни працювала у Верхнянській школі вчителем математики до того часу, поки не вийшла на заслужений відпочинок. Не від доброго життя Євгенія Присяжна втратила зір на старості літ. Її опора і надія – чоловік, з яким разом збудували в селі Верхня хатину, теж сьогодні має проблеми із зором. Але втрачати його Зіновію Михайловичу аж ніяк не можна, бо… Продовжувати цю думку немає ніякого бажання, бо хочеться вірити в краще. Хочеться вірити, що знайдуться небайдужі до ветерана війни люди та нададуть грошову допомогу Зіновію Присяжному на проведення необхідної операції.

Василь Ткачук