Школа честі та гідності — «Дзю-дзюцу», або Самовдосконалення у антисанітарних умовах

Не є новиною, що в Україні, як і в усьому світі бойові мистецтва сходу привертають до себе все більше уваги. Люди прагнуть осягнути себе та власну силу, подолати слабкодухість та боротися з труднощами, не тікати від нелегких реалій буденності, а давати гідну відсіч.

«Джиу-джицу», або вірніше «Дзю-дзюцу», остання є історично правельною, (боротьба голіруч) в Україні недавно — з 2001 року, проте вже віднайшла немало прихильників саме цього виду японського бойового мистецтва.

«Особисто я практикую «Дзю-дзюцу» з 1999 року, а з 2005 щороку відвідую Японію, — говорить Юрій Карпенко, директор Школи бойових мистецтв «Коджункан», — Було б неправельно сказати, що нас є безліч. В Україні ще не багато людей, які вивчають та практикують бойові мистецтва, які не є Олімпійськими видами спорту. Всього по цілій країні близько 200 шанувальників «Дзю-дзюцу».

Проте, як не дивно, на батьківщині «Дзю-дзюцу» в Японії значно менше шкіл, які б навчали цього бойового мистецтва. Юрій Карпенко каже, що в цьому немає нічого дивного, бо «чим менший соціальний розвиток суспільства, тим більше там людей, які займаються бойовими мистецтвами».

Дивує і те, що в Івано-Франківську більше любителів «Дзю-дзуцу», ніж у Києві. Проте Юрій Карпенко запевняє, що Франківськ не є соціально не розвинутим і невідомо, що зумовило таку перевагу.

«Джиу-джицу» не включає в себе застосування зброї як такої, можливі лише «підручні» засоби. Це одна із так званих м'яких, або гнучких бойових мистецтв. Майстер тисне на противника, поки той не опиниться в засідці, а тоді використає дії ворога проти нього самого. Як і будь-яка інша східна бойова техніка, «Джиу-джицу» вимагає не лише фізичної, а й психологічної підготовки. Це ціла наука життя, а не просто можливість порозмахувати кулаками.

«Протягом всього свого навчання ми готуємо себе до найважливішого поєдинку в своєму житті, не натовкти комусь пику, а щохвилинно, щосекундно бути готовим до боротьби. Коли переходимо дорогу, заходимо в громадський транспорт чи спілкуємось з опонентом з вирішення ділових питань — це теж боротьба. І тут важливо власне та духовна підготовка, якої навчає школа «Джиу-джицу». Вміння перемагати у самих малих щоденних труднощах, з яких складається життя», — говорить Юрій Карпенко.

Постійний візуальний контроль над супротивником, бойовий дух, а ще самодостатня позиція воїна стануть вирішальним у кінцевому результаті бою.

«Візуальний контакт, дух, бойові вигуки, медитації є стратегією «Дзю-дзюцу».Ми не приходимо так просто собі побитись, щоб потім вийти з залу та залишитись такими, як були. Задача, яку я ставлю для себе та своїх учнів — виховувати в собі гармонію, почуття дружби та поваги до всіх навколишніх. Гідність та честь — як основа вчення», — каже майстер.

Ентузіастів в Франківську таки чимало, але ніде, як виявилось, їм пізнавати свою внутрішню міць та енергію. Юрій Карпенко каже, що ні для кого не секрет, як допомагає, чи то пак, шкодить, влада розвитку бойових мистецтв в Україні. Донедавна хлопці займались в спорткомплексі «Олімп», але за відомих причин змушені були покинути зал. Тепер тренування проходять у тісному, більше того, антисанітарному приміщенні спорткомплексу «Юність».

«Стіни в грибках, ніякої вентиляції, мало місця — чудовий приклад відношення влади до бойових мистецтв. Попри це є бажання вчитись, ініціатива, а це найважливіше», — говорить Юрій Карпенко.