За що дісталося бабі Парасці?

«Це сміх людям сказати, що героїня України прийшла в адміністрацію, і ніхто до неї не хоче виходити»... Я кричала: «Сволочі, що ви мені робите?» – але вони все одно мене забрали...

Недавно з’явилася інформація, що нібито держохорона Віктора Ющенка побила героїню Майдану Параску Королюк. Бо начебто так відпихали її від Президента, що поламали їй ребра. Зараз Параска Королюк перебуває в лікарні у Феофанії.

Схоже, образ баби Параски стане не лише одним з реліктів Майдану та проблемою сучасних ВІП-політиків, які вже й самі не знають, що робити з героїнею Революції, а й предметом роздумів психоаналітиків, філософів, не кажучи вже про окремий до неї інтерес політтехнологів. Хай читачі самі вирішують, чи стала баба Параска інструментом політтехнологічних маніпуляцій (дуже вже прямолінійно та оперативно з’явилась інформація про те, що «орли Ющенка побили героїню Майдану») чи просто вона із властивою їй настійливістю потрапила під гарячу руку охоронцям, які так потужно відсували активістку, що зламали (чи не зламали, бо результатів обстежень ще нема) їй ребра. Ми ж пропонуємо розповідь самої баби Параски про події 10 грудня та коментарі нібито причетних до цього людей.

У лікарні у Феофанії до баби Параски журналістів не пускають. Охорона лікарні каже, що таким є розпорядження головного лікаря Ігора Семеніва. Бо, мовляв, хвора у тяжкому стані. Проте тим, хто має її мобільний телефон, Параска Василівна охоче дає інтерв’ю. Нам також удалося додзвонитися до неї. Пані Параска взяла трубку й докладно розповіла про те, що з нею трапилося.

– Я приїхала з дому до Києва, то було якраз на Введення, бо мені подзвонили й сказали, що буде покладання квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу. Я взяла з собою 32 гривні, купила квіточок. Хоч мої квіточки й не потрібні ні Юлії Тимошенко, ні нашому Президентові, але я їм усе одно купила по три квіточки. Просто не можу до своїх лідерів іти з порожніми руками. Також купила три квіточки, аби покласти нашому В’ячеславові Чорноволу.

Я не знала точної години, коли покладатимуть лідери квіти. Передзвонили мені якісь невідомі люди, сказали, о 9.30.

Я собі подумала: буду тут стояти (біля пам’ятника на вулиці Грушевського. – Авт.), бо не знаю з якої сторони вони підійдуть. От іду я з Майдану, через Європейську площу. Зібралося вже трошки людей, стоїть рамочка, через яку пропускають. Кажу до охорони: «Пропускайте мене». Вони: «Ні, не пропустимо». Я їм: «Я що якийсь убієць?! Я героїня України й відстоюю нашого Президента, наш український народ, допомагаю уряду, а ви мене не пропускаєте». Ну, не пропустили, то не пропустили. Я сказала охороні, що коли приїдуть наші лідери, я все одно з ними разом покладу квіти до пам’ятника.

Підійшла я трошки вище, метрів на п’ятнадцять. А охоронці почали мене штовхати, відсилати або вниз на Європейську площу, або вгору – у бік Кабміну. Я сказала, що піду туди, куди мені буде потрібно. Вони мене штовхали…

Я їм кричала: «Боже, та чи ви не маєте матерів, чи не маєте дітей, як можете старшу жінку так штовхати?» А мені 3 травня буде 70 років.

Та я їх усіх знаю, якби мені зараз їх хтось показав, я б одразу сказала, хто мене бив.

Я їх запитую: «Хіба то красиво, що я, герой України, стою по цім боці, а ви по тім?» Охоронець мені відповідає: «Я не маю права вас пропустити». Ну, подумала я собі, якщо не маєш права, то не маєш. Продовжую собі стояти, а вони все одно мене штовхають, мовляв, ідіть звідси.

Тут підходить до мене якийсь, мабуть, генерал, у воєнній формі й починає мене заговорювати. Я навіть не пам’ятаю, що він мені казав. Раптом під’їжджає машина, і цей генерал кричить: «Швидко кидайте її в машину». Дорогенькі мої, я відчула, що в мене щось луснуло в спині. Так вони мене товкли кулаками по спині й по печінках, по шиї з правого боку.

Я кричала: «Сволочі, що ви мені робите?» – але вони все одно мене забрали.

Коло мене не було моєї сумочки, де лежали всі мої телефони. Тільки знайшла телефон Левінського з БЮТ (Михайло Левінський – керівник секретаріату уряду. – Авт.). Я йому дзвоню: «Мене побили, потовкли». Він пообіцяв подзвонити до Юри Луценка (міністра внутрішніх справ. – Авт.), сказав, що той має забрати мене.

Мене завезли в якесь відділення міліції на Печерську. Вони розмовляли зі мною з таким понтом... Мене там потримали десь годину, потім сказали, аби я йшла куди хочу. Я вийшла й відчула, що не можу йти, бо спина просто відпадає, так болить. Заледве доїхала до Кабміну, подзвонила знову до Левінського, він сказав, що на нараді. З «Нашої України» ніхто мені не відповідав.

Пішла я на Шовковичну (у приймальню Президента. – Авт.)… Кажу їм, аби пропустили мене, бо не можу стояти. Вони мене знають, тож завели в кабінет. Я їм усе розповіла, вони хотіли мені викликати швидку. Я відмовилася, бо хотіла, аби про це дізнався Президент. Кажу: «Покличте мені Петра Петровича з третього поверху». Петро Петрович (? – Авт.) – це той, кому приказав Президент мені допомагати, коли мені щось буде потрібно.

Я все розповіла Петру Петровичу, і захотіла від нього, аби він повідомив про це Президента. Він сказав, що найближчі два дні Віктор Андрійович буде зайнятий. Він теж хотів викликати швидку, я не погодилася. Бо як це так, швидка забере, і ніхто не знатиме, що зі мною сталося?

Пішла я в адміністрацію Президента (Секретаріат Президента. – Авт.)… Знаєте, мені лікарі дивуються, як я з такими ребрами поламаними стільки ходила. Там мене один узяв за руку й каже: «Давайте відвезу вас у лікарню». Я йому відповідаю: «Юро, я не сяду в таксі. Це сміх людям сказати, що героїня України прийшла в адміністрацію, і ніхто до неї не хоче виходити».

Досить того, що я дійшла до Будинку письменників, сіла на лавку, до мене підійшов Яворівський (Володимир Яворівський. – письменник, народний депутат від БЮТ. – Авт.) і каже: «Сестричко, що з вами сталося?» Я йому розповіла, але він пішов у своїх справах.

До мене приїхали з телеканалів, ми разом пішли знову під адміністрацію Президента. Вони подзвонили до Ірки (Ірини Ванникової – прес-секретаря Президента. – Авт.). Ірка підняла трубочку, я їй кажу: «Ірочко, донечко моя солодка, хочу, аби ти довела до відома Президента, що мене дуже охоронці побили. Я хіба таке заслужила?» Вона кинула трубку, не сказавши нічого.

Потім я подзвонила до Віктора Івановича Балоги, він мені щось відповів, але через те, що мене так побили, я нічого не розчула, що він сказав. Але дай йому, Боже здоров’я, що він відповів мені.

Потім я поїхала по допомогу в штаб Юлі Тимошенко на Поділ. Мене запитують: «Може, хоч щось будете їсти, може, чайку вип’єте?» Відповідаю: «Не питиму я ніякого чайку! Лиш рятуйте мене!».

Від штабу Юлі мене відвезли в лікарню на Лівому березі. Там мене тримали два дні. Лікар обіцяв поскладати всі мої кісточки, але ввечері приїхала якась машина й відвезла мене у Феофанію.

Хто приказав це зробити? Справді, не знаю...

У Феофанії мені лікар сказав: «Параско Василівно, ви потовчені, у вас перелом, вам треба лежати шість тижнів і навіть не рухатися». І я лежу, мені подають судно, мене перекидають з ліжка на візок, з візка на ліжко.

Ось так я лежу.

Які в мене тут умови? Я лежу в загальній палаті, коло мене лежить склерозна жіночка... Головного лікаря я ще не бачила… Може, мене й переведуть в окрему палату, коли поговорю з ним. Умови такі собі… Ну, їсти дають. До мене поки навідався тільки один депутат з “Нашої України”. Але він просив не називати його.

У мене були такі болі, що в перші дні мені кожні три години кололи знеболювальні.

Я прошу всіх довести до відома Президента про мою ситуацію. Я бажаю нашому Президентові всього найкращого. Я його люблю. (Плаче).

***

Усе це справді зворушує, хоча й не зовсім зрозумілою є мотивація цих поневірянь Параски Королюк по Печерських пагорбах...

Голова Управління державної охорони Валерій Гелетей, до якого ми зателефонували, охоче виклав своє бачення ситуації:

– Представники Управління державної охорони навіть пальцем не доторкнулися до Параски Василівни. Її забирали з місця покладання квітів представники міліції. Хоча вони не в моєму підпорядкування, проте можу за них поручитися, бо мені розповіли в деталях, як з нею поводилися. Охоронці, як і міліціонери, нормальні люди, у них у голові не вкладається – як це побити стару жінку, неважливо, яке її ім’я. Я переконаний, що й співробітники МВС також діяли за інструкцією, бо Параска Василівна не завжди поводиться передбачувано. Мені розповідали, що вона кричала, мало квітами їх не била. І ви знаєте, є протокол. Ну, повинен бути порядок на заходах, у яких бере участь Президент. Я не вірю, що їй дзвонили, запрошували від імені Президента на покладання квітів. Бо як би її запросили, вона була б у списку запрошених. Нам доводилося не пропускати на місце події ні народних депутатів, ні інших відомих у країні осіб, якщо їх немає в списку. Ми розуміємо її ситуацію, проте вона чомусь вирішила, що їй дозволено те, що не дозволено простим смертним. Неодноразово були ситуації, коли вона, намагаючись кудись прорватися, порушувала протокол... Але раніше нам вдавалося її переконати, обійти конфліктні моменти, ніяк її не образивши. Що сталося з нею цього разу, достеменно не знаю, думаю це може прокоментувати МВС. Але, підкреслю, я переконаний, що співробітники міліції просто намагалися забезпечити порядок і діяли за посадовою інструкцією.

Лікарня у Феофанії – не нове для Параски Василівни місце, вона в інтерв’ю сама зізналася, що “після суботника навесні лікувала там ногу” і що “Ростик Валіхновський (особистий лікар Президента. – Авт.) казав: “Мати Парасю, завжди звертайтеся, ми вас полікуємо”. Судячи з тону, ставлення до неї там добре. Зокрема, під час розмови, вона попросила медсестру, щоб “там тихіше розмовляли, бо вона дає інтерв’ю”. Також під час розмови з нами вона попросила подзвонити їй пізніше, бо хоче подивитися канал “Рада”: “Самі розумієте, політик не може жити без новин, а я, як-не-як, уже п’ятий рік у політиці”.

Головний лікар Феофанії Ігор Семенів, якому ми зателефонували на мобільний телефон, був дуже ввічливий, проте сказав, що він за кордоном, тож діагнозу баби Параски не знає. До лікуючого лікаря Сергія Іщенка нам додзвонитися не вдалося, сказали, що він весь час на операціях. Медсестра з травматології “по секрету” повідомила, що бабу Параску відвезли на комп’ютер, але діагнозу досі не встановлено. Наш фотограф зміг потрапити до Параски Василівни лише хитрощами, сказавши, що йде відвідати іншу пацієнтку...

У дитячого письменника Лева Кассіля є чудова повість про дівчинку, яка знялася в кіно, а потім дуже тяжко звикала до того, що кіно завершилось, зйомок нема. Режисер картини доклав багато зусиль, аби привчити дівчину до думки, що кіно скінчилося, почалося інше життя.

Наші ВІП-персони свого часу активно використовували бабу Параску, аби здаватися ближчими до народу. Але, очевидно, дуже мало зробили для того, аби привчити її до думки – що тепер вона нікому “у верхах” не потрібна... Від неї відкупилися якимись нагородами, званнями – й забули...

І сьогодні найпопулярніший у 2004 році представник українського народу, з яким тоді олігархи та політики мали за честь сфотографуватися, дістає приниження, стусани, стає учасником скандалів, дискредитуючи тим самим владу, якій вона так віддана.

Ксеня Лесів, Маша Міщенко

УНІАН