Звучить небезпечно, але факт. Таку думку письменник висловив під час чат-конфренції з «ПіК України» на «Форумі видавців у Львові». Серед іншого Тарас Прохасько (див. Досьє IA MALAKAVA) також повідомив про долю свого останнього твору «Люна».
- Як ви ставитесь до творіння «під кайфом»?- В час кайфу я ставлюся кайфово. Звісно, я жартую. У кожному разі це є нонсенс. Є окремі геніальні прозаїки чи поети, яким вдалося щось зробити геніальне під кайфом.
- Тарасе, кого з українських авторів ви б рекомендували читати обов’язково? Чи не здається вам більшість сучасної української літератури настільки контекстуальною, що це робить її маргінальною?- Про здається - ні. Радив би читати якнайбільше. Просто відкривати, читати далі, або відкладати. Бо ніхто не знає, хто кому припасує. Є книжки, які можуть вважатися неякісними, дурними, але комусь у цій книзі щось ляже, комусь - стане просвітлінням. Треба пробувати читати все.
- Яке ваше ставлення до постмодернізму в сучасній літературі?- Це не в моїй компетентності. Я можу мати право не знати, що таке постмодернізм. Я лише знаю коротеньке визначення того, що це є. але ніяк не ставляся до нього. Я дивлюсь тільки на книгу. Знаю, що є дуже добрі постмодерністські тексти.
- Мене дуже зацікавило ваше інтерв'ю в журналі ШО (травень - червень 2008), а точніше думка «письменник - людина, яка бачить життя як літературний твір». Коли до Вас прийшло це розуміння «я – письменник»? І, на Ваш погляд, чи багато серед сучасних літераторів таких, які є справжніми письменниками? Бо, на жаль, дуже багато авторів книг, а не письменників.- Я на другу частину питання не можу відповісти. То треба знати зресередини, чи є це бачення, чи ні. Стосовно свого бачення: я маю на увазі життя як літературний твір, що з нього можна зробити щось. Те, що можна дивитись. Я це називаю як можливість проговорювати бачене для себе.
- Коли планується вихід книжки про Вашого собаку і чи буде тур Україною на підтримку цієї книжки?- Туру не буде. Тому що у видавнитві Лілея-НВ таких масштабних речей не відбувається. Книжка матиме 50 сторінок. Про вихід я нічого не буду говорити. Тираж обкладинки надрукований. Три чи п’ять тисяч. Обкладинка називається «Люна».
- Чи подобається Вам у галереї Цмок у Франківську? Часто туди заходите?- Не часто. Я взагалі то, дуже рідко купую картини. Там мені подобається, там файно. Але наразі це не є європейська галерея. Це є крамниця, у якій продається все. Але це не є галерея. Там немає стратегії.
- Чого по Вашому не може собі дозволити дівчина 20-ти років за жодних обставин?- Колотися тяжкими наркотиками.
- Чи йдете Ви шляхом Сковороди і що Ви робите такого, що Вас із ним порівнюють?- Я не намагаюсь йти шляхом Сковороди. І навіть у дуже багатьох випадках він мені не подобається. Єдине, що стало підставою для такого порівняння – хоча я розумію, що ці порівняння для полегшення знайомства – щоб сказати, що це зовсім як кінь, але не таке. Але мені імпонує у нього теза про сродну працю - щоб жити так, як це відповідає твоїм уявленням. Микола Рябчук колись казав про мої оповідання, що це Борхес із Шульцем, потім польська критика писала, що це такий український Пруст і Гантке. Після «Непростих» нічого іншого від Маркеса не виникало. Я тішуся, що це товариство дуже непогане, з чимось злим ще не порівнювали. І то мене дуже тішить
- Яка Ваша життєва філософія?- Ну я не маю такої виробленої життєвої філософії, але якщо подумати і сказати, вона полягає в тому, що я намагаюся собі уявляти то так: що треба уявляти все як велетенську екологічну систему, де всьо має значення, все зв’язане, кожен рух, кожен досвід якось впливає на то, що тут зараз відбувається.
- Що означав для вас Покальчук як письменник і людина?- Як людина був мені добрим другом. Ми познайомились десь 15 років тому, дуже тоді перейнялись одне одним і мали якийсь такий добрий контакт. Бували випадки, що він заради того, щоб побути разом, приїжджав на день чи два до Франківська. Просто, щоб пожити разом. То були добрі стосунки. Як письменник я постійно йому говорив, що він ще має можливість написати про своє життя так, як він вміє розказати. Бо то, що він розказував, то було настільки кращою літературою, ніж то, що він писав. То мені дуже подобається той його уривок в антології Юрка Коха («Смарагдовий жмуток казусів») про його пригоди в Ріо-де-Жанейро, бо то було якраз те, що він пережив, щось приватне. Таке, яке я хотів би від нього читати.
- Как Вы относитесь к идеи о том, что писатель должен сам себя розкручивать? Или кто должен это делать? Может, издательство?- Якщо вже говорити про «продвігать», то вже скорше про видавництво, бо це є питання ринку. Видавництво передовсім зацікавлене у продажі цієї книжки. А щодо шовменства, треба забрати слово «тепер» і зрозуміти, що то є один із темпераментів людини. У всій історії були письменники, які були атракційними персонами, а були такі, що про це не думали, і не дбали, і взагалі паскудно на людях виглядали. Але то залежить від людини, а письменник може бути або добрим і поганим, або і таке і інше.
- Чи вам буває страшно ходити в горах, бо коли сам там ходжу, то завжди лізуть в голову всякі дурниці. Чи зараз реально купити хату в Делятині зі шматком землі?- Щораз тяжче, бо Делятин планували за якоюсь реформою долучити до цієї великої яремчанської зони. Коли делятинці про то почули, вони зовсім подуріли. То є великою катастрофою для горян, зараз там дуже складно з тою землею. Так що прошу сказати тому панові, що то є реально, але чимраз складніше. А щодо небезпеки, то може бути єдино від людей. Найгірше – то п’яні малолєтки з сокирами, які напиваються, і їх пробиває щось таке зробити.
- Чи хотіли б Ви жити постійно в якомусь іншому мсті кірім Франківська? У Львові, Києві, Ріо-де-Жанейро?
- Нє. Я би не хотів, і власне тому не живу. Але маю таке передчуття, що якщо все так йшло, як йде останні роки у Франківську, я звідти поїду - єдине, щоб не бачити, як вмирає той мій Франківськ.
«ПіК України»
