Що звичка палити і полювання поєднуються погано, відомо кожному власнику мисливського посвідчення. Це правило отримало своєрідне підтвердження у п'ятницю, 6 червня, на 21 сесії Івано-Франківської обласної ради. Вихід кількох обранців на перекур ледь не зруйнував сподівань засновників ТОВ "Варто" на 5 тис. га мисливських угідь. Омріяні гектари на Коломийщині підприємці отримали лише з другої спроби й з мінімальною перевагою в один голос. Тепер можна сміливо братися за справу, в якій з кожної вкладеної гривні повертається аж.... 50 копійок. І це ще коли поталанить.
Втім, збитковість і дорожнеча не відлякують прихильників полювання. Адже головний трофей — не роги, не шкури, не ікла й не черепи, а передовсім — відчуття причетності до особливої касти, закритого клубу для еліти і підтвердження високого соціального статусу.
Бонзи в лісіПолювання й за радянських часів не було заняттям для пролетаріату. "Бідному чоловікові у мисливстві нема що робити, то страшні гроші", — розповідає колишній керівник українського товариства мисливців і рибалок, автор "Книги мисливця" Микола Гунчак. Микола Степанович досі серед мисливців славиться тим, що влаштовував полювання для радянської номенклатури. В прикарпатських лісах стріляти кабана, зайця, козулю, ведмедя приїздили найвищі партійні бонзи — голова президії Верховної Ради СРСР Микола Підгорний, голова ради міністрів СРСР Петро Шелест, його наступник Володимир Щербицький та інші. Що вже казати про місцевих перших, других, третіх секретарів. Двері у їхні кабінети голова УТМР відкривав мало не ногою.
У ті часи відповідальний за організацію полювань був дуже впливовою особою. Він мав доступ до обласного керівництва, міг вирішувати питання, розповідає заступник начальника обласно управління лісового та мисливського господарства Роман Олійник. Крім владних мужів, полювання залишалося прерогативою правоохоронців та військових. У них були окремі мисливські товариства й угіддя.
"Фішкою" тодішніх мисливців, пригадує Микола Степанович, була трофейна зброя. Після Другої світової до Союзу потрапило чимало цінних й раритетних рушниць. Можливо, саме з такої зброї Петро Шелест якось за один день в Осмолоді застрелив двох ведмедів. За вдале полювання один із лісників тоді отримав від голови ради міністрів іменного годинника.
З часів, коли комуністичні лідери завмирали за оптикою на вишках в Осмолоді, вичікуючи пригодованого ведмедя, встиг розпастися Союз і змінитися конституційний устрій україни, але в мисливських звичаях змінилося небагато. Й дотепер полювання залишається статусним заняттям представників влади, до яких, правда, долучилися багаті підприємці. За роки незалежності на Прикарпатті зо три-чотири рази полював Леонід Кучма, його родичі й друзі, численні столичні й місцеві посадовці. Затятим прихильником чоловічої забави вважався губернатор Михайло Вишиванюк. Досі популярні байки про його трьохствольну рушницю, яку колеги-губернатори подарували Михайлу Васильовичу на день народження. З неї начебто можна полювати й на слона чи носорога.
"Полювання — це престиж. Коли людина потрапляє у владу, вона має спілкуватися, і не тільки в кабінетах. Мисливство дає можливість спілкуватися неформально", — пояснює непроминальну моду на полювання у чиновників Микола Гунчак. Наступник Михайла Вишиванюка на губернаторській посаді Роман Ткач також не цурався полювання. Першим губернатором, байдужим до мисливських розваг, став нинішній голова ОДА Микола Палійчук. Однак його заступники не відступають від традиції.
П‘ять мисливців на одного кабанаХоча полювання — розвага для багатих, мисливське господарство на Прикарпатті залишається збитковим. Як свідчить аналіз фахівців обласного управління лісового та мисливського господарства, протягом останніх років витрати користувачів угідь удвічі, а то й утричі перевищують надходження. При чому усі користувачі, між якими рішенням сесії обласної ради в 1997 році розподілили майже 1 млн. га прикарпатських мисливських угідь, демонструють схожі показники. Ані 16 держлісгоспів, ні 8 товариств УТМР, ні десяток "приватників" не зуміли вийти бодай "на нуль". Щоправда, в 2007 році позитивний баланс зуміли показати господарства в Делятині і Рогатині — передовсім за рахунок продажу звірини з вольєрів.
Причина важкого стану мисливської господарки в області й Україні взагалі, пояснює Роман Олійник, у недосконалій законодавчій базі. Закон України "Про мисливське господарство й полювання" морально застарів. Він не сприяє розвитку мисливства як прибуткової справи. З ним погоджуються і мисливці, й мисливствознавці. "У нас у порівнянні з країнами Заходу вартість полювання все-таки дуже низька. Але прийде час і вона буде набагато дорожчою. Іншого виходу немає", — каже Микола Гунчак.
Українське законодавство не стимулює створення мисливських клубів, пояснює мисливствознавець і мисливець Руслан Коцаба. У всьому світі такі клуби — найбільш оптимальна форма організації мисливського господарства. Учасниками клубів стають багаті люди, за внески яких утримуються ефективні єгерські служби, доглядаються тварини, сплачуються збитки фермерам. В Україні ж навіть плати за користування угіддями досі немає, її планують ввести тільки з 2010 року. Не дивно, що чисельність мисливських тварин росте вкрай повільно: сьогодні в області налічується 1610 оленів, 4568 козуль, 1691 кабан. І це на 8 тис. зареєстрованих мисливців, яких щороку стає більше на 250-300 осіб!
Головними надходженнями в мисливське господарство залишаються плата за ліцензії на відстріл копитних і за картки на птицю й хутрового звіра (зайця). Вартість ліцензії на одне полювання — біля 70 грн., з послугами єгерської служби, траспортними тощо — до 700 грн. Останнім часом прибутки дає продаж звірини — кабанів, ланей, муфлонів, оленів — з вольєрів: купують і заради відстрілу, і на м'ясо, і для власних садиб, турбаз чи ресторанів — щоб приваблювати відвідувачів.
Витрати на охорону, вирощування й догляд тварин, утримання вольєрів, оплату праці доводиться перекривати надходженнями з інших видів діяльності.
Бракує гоноруНедосконале законодавство і збитковість — не єдині причини важкого стану мисливського господарства, переконаний Руслан Коцаба. Чимало залежить від загальної культури самих мисливців. Наші мисливці — не достатньо гонорові, каже пан Руслан, часто ігнорують етику й традиції: "Буває, рушниця така, що не кожен західний багатій собі дозволить, а в поводженні із звіриною — жадібність жебрака". Нерідко стріляють звірину просто у вольєрах, де вона розмножується, б'ють самиць і молодняк, перевищують ліцензію.
Улюбленим видом полювання сучасної еліти є так звана загінка: стрільці стають "за номерами", нагоничі з собаками "піднімають" кабана чи козуль і женуть просто на мисливців. Таке полювання вважається неекологічним: при загінці нерідко перевищують ліцензію чи вбиватюь самок. Влаштовують загінне полювання здебільшого на рівнині для мисливців поважного віку чи просто лінивих, які поспішають сісти до столу й потім поїхати в сауну.
Улюбленими місцями таких забав ще з вісімдесятих залишаються Хотимир на Тлумаччині, де традиційно полює еліта. Користується популярністю угіддя Рогатинщини, Рожнятівщини і Коломийщини. Полювати в горах еліта не схильна — надто втомливо.
Останнім часом мисливці облінилися до того, що загінне полювання влаштовують навіть на зайця, нарікає Руслан Коцаба.
Значно цікавішими є полювання "з підходу" чи вишки — індивідуальне. Воно потребує знання повадок тварини, вміння підійти до неї на відстань прицільного пострілу. Таке полювання може влаштувати далеко не кожен єгер в області, але й попиту на нього майже немає.
Поки що не приживаються в середовищі нинішніх мисливців поширені в усьому світі традиції, як-от викладка трофеїв, останнє вшанування впольованої звірини, жеребкування тощо. Де не вміють відчути особливу красу полювання, впевнений Руслан Коцаба, не буває й ефективного господарства. Підстава для оптимізму залишається хіба одна: оскільки нинішня система приречена, зміни на краще неминучі. Питання тільки, коли вони відбудуться — і в законодавстві, і головах мисливців.
Андрій СОВА"Галицький кореспондент", 19.06.2008р.
