Кубинська сальса по-галицьки

Колись така незвична для маленького Галича, що на Івано-Франківщині, сім’я Юлії та Хуана-Луїса-Рока Падрон нині є зразком і для місцевих молодих подруж, і тих, хто вже розміняв у шлюбі не один десяток.

Переживши чимало труднощів, разом із трьома синочками вони вже 15 років радіють життю і такі ж закохані, як і в студентські роки, коли вперше зустрілися погляди юної української студентки та кубинського красеня.

До Львова по долю

У затишній господі Падронів пахне кавою, мандаринами та печивом. Біля кухні порається миловидна білявка. “Облиш, Юлечко, ти ж знаєш, я готую смачнішу каву”, – вдавано сердиться високий смаглявець, чаклуючи біля маленьких горняток. За мить на столі парує запашний напій, і Падрони з латиноамериканською пристрастю розпочинають розмову про першу зустріч. Пані Юлія мовить, що манеру швидко говорити та жестикулювати перейняла від “милого Хуанчика”, а він, своєю чергою, почав говорити повільно й поважно, як справжній галицький пан.

...Коли чимало подружок юної мешканки села Слобода Більшівцівська мріяли про вступ у педагогічний чи медичний ВНЗ, Юля думала про спеціальність інженера. Її відмовляли, мовляв, навіщо жінці такий непростий фах, ти краще про майбутню сім’ю подумала б. Але красуня-галичанка вперто йшла до мети, і 1989 року стала студенткою Львівського політехнічного інституту. “Я до Львова і на навчання, і по долю свою їду”, – щебетала вона матері.

Спершу у великому місті дівчині з провінції було складно, та вже через рік Львів став для Юлі рідним. Повертаючись вузенькими вуличками із занять, галичанка мріяла про велике романтичне кохання, навіть не підозрюючи, що її щастя ходить тими самими коридорами галасливого студентського гуртожитку.

Хуан-Луїс-Рока Падрон уже закінчував навчання. Іноземець мріяв про зустріч із батьками, які жили на далекому острові, першу роботу та палку кубинську смаглявку, яку він неодмінно зустріне вдома. Сотні раз Юлія та Хуан зіштовхувалися в тісних коридорах, на вулиці та в інституті, проте дівчина не звертала уваги на іноземців. Вона не раз чула під подруг, що ці молоді люди несерйозні.

Кохання з першого... танцю

Стріли кохання наздогнали юну галичанку... у студентському кафе. Палкий високий юнак так пильно й лагідно дивився на дівчину, що вона навіть забула, чого сюди прийшла. Проте підійти та заговорити до кубинця Юля так і не наважилася. Через кілька днів майбутня сімейна пара зустрілася на дискотеці. Хуан, якому теж сподобалася українська красуня, вирішив діяти. Опустивши очі, запросив її на танець.

“Ось тоді я відразу закохалась, – усміхається Юлія, – адже в танцях кубинцям немає рівних”. Із першими звуками музики в душі та серці дівчини спалахнуло таке полум’я пристрасті, на яке шалений кубинський мачо навіть не сподівався. “У ній говорила любов, я це відразу відчув і вирішив не відпускати її”, – каже пан Падрон. Проте танець завершився, Юля пішла у свою кімнату, куди відтепер щодня почав приходити чорнявий латиноамериканець.

Минали дні, дівчина була щаслива з іноземним кавалером, хоча добре знала, що її радість затьмарить біль розлуки, адже Хуанові потрібно було повертатися на Кубу. “Я розуміла, що в нас немає майбутнього, – розповідає враз посмутніла галицька молодичка. – У Хуана вже були квитки, і я вирішила не перешкоджати йому”.

Та коли вона вкотре повернулася до Львова, на пероні її зустрів... Хуан. “Я вирішив залишитися, – тихо мовив юнак, – без тебе мені життя немає”. А через кілька тижнів молодий інженер і студентка відгуляли скромне весілля. Мати дівчини ставилася до зятя з осторогою. “Повертайся, дитино, додому, я тобі за свої гроші ще один квиток куплю”, – заламуючи руки, бідкалася жінка. Хуан у відповідь тільки усміхався, адже тепер уже ніхто не міг розлучити його з галицькою красунею. “Я – найщасливіший у світі чоловік, – писав Хуан батькам у Гавану, – жодна дівчина на Кубі не зрівняється з моєю Юлею”.

Сини мої... кубинські соколята

Молоде подружжя жило у студентському гуртожитку. Хуан почав працювати на львівському склозаводі, Юлія продовжувала вчитися та бавити первістка Святослава. Згодом народилися Богдан-Луїс і Любомир. Молоді батьки вирішили повернутися в село, адже прогодувати дітей за мізерні зарплати та жити вп’ятьох у маленькій кімнатці було неможливо.

Удома на Падронів теж чекали труднощі. Роботи не було, проте допомогли друзі, які запропонували кубинцеві навчитися класти плитку. Це стало для Хуана справжнім випробуванням, яке він витримав із гідністю. Через місяць чорновусий іноземний плиточник мав десятки замовлень.

“Було дуже складно, боліли руки та спина, – розповідає Хуан, не зводячи закоханого погляду з дружини, – проте в мене тепер було троє синів-соколів, і я був готовий робити все, щоб забезпечити сім’ю”. Бачачи складне становище українсько-кубинської родини, про Падронів почала дбати влада. Голова місцевої райдержадміністрації допоміг Юлії та Хуану з роботою.

Тоді Хуан навіть не спілкувався з рідними, і мати, переживаючи за сина, почала його розшукувати через Червоний хрест. Проте зараз усі поневіряння забулися. Осяяні подружньою любов’ю та ніжністю Падрони не можуть нахвалитися синами. Юні українські кубинці виросли розумними й талановитими. Хлопці ходять у художню школу, добре співають, грають на гітарі й у футбол, охоче допомагають матері по господарству та мріють про зустріч із незнаними дідусем і бабцею, яких вони ніколи в житті не бачили. А ще кубинські соколята щороку просять у Бога й у мами з татом сестричку. Як справжні кубинські кабальєрос, вони готові любити, оберігати та захищати її.

Сабіна Рокай

"Львівська газета", №84 (392) 13 червня 2008р.