У другому столітті грецький письменник Лукіан Самосатський зауважив, що за відсутності противника неважко стати переможцем. Чи не тому сьогоднішні «гібридні стратеги» з такою охотою призначають собі вигаданих ворогів? Втім, сьогодні нам важливіше інше: неможливо перемогти, якщо ти є противником самому собі.
Логіка війни – чіткість визначень і критеріїв
Логіка війни, яка була нав’язана українському суспільству, передбачає ухвалення наборів чітких визначень супутніх явищ і процесів, а також загальних критеріїв оцінки цих феноменів. Відсутність консенсусу в цих питаннях загрожує якщо не поразкою, то нескінченної війною.
Нав’язати логіку війни і одночасно всіляко ускладнити вироблення загальних критеріїв – важливе завдання противника. В якому, варто відзначити, він досяг неабиякого успіху. У той час як наші інтелектуальні та медіа еліти доклали недостатньо зусиль для з’ясування суті конфлікту. Навіть чималі серйозні напрацювання західних дослідників сучасних конфліктів залишилися поза сферою уваги наших численних публічних експертів. Замість цього вони здебільшого змагалися в сумнівній галузі самопіару і псевдо-розслідувань.
При цьому цікаво відзначити, що консенсус щодо критеріїв поразки в нашому суспільстві все ж переважно існує. Він сформувався приблизно на другий рік війни – на початку 2015-го. Більшість груп населення вважає поразкою втрату незалежності через відновлення імперії з центром в Росії, а також поширення «дєдивоєвательної» ідеології «руского мира» зі знищенням або маргіналізацією української національної історії та культури.
Поразкою також, очевидно, буде реалізація в будь-якій формі планів кремлівського керівництва, які передбачають окупацію і подальше розчленування України, з повною ліквідацією національної державності в існуючій формі.
З усіма іншими критеріями набагато гірше.
У суспільстві не існує консенсусу щодо типу поточного конфлікту, визначення ролей його учасників, і навіть в деяких випадках, чіткого визначення противників, а значить – не існує єдиної думки щодо шляхів його розв’язання.
Різні соціальні групи мають різне уявлення про те, що слід вважати перемогою, і які критерії слід застосовувати до оцінки минулого, поточного і майбутнього станів конфлікту. Це небезпечна ситуація, яка загрожує перманентною соціальною і воєнною кризою.
У демократичних суспільствах проблема відсутності консенсусу в умовах воєнної кризи часто призводить до драматичних наслідків. Саме через спровоковану культурними елітами нездатність досягти консенсусу в військових питаннях між інтелектуальними та політичними елітами, США програли в’єтнамську кампанію у Другій Індокитайської війні.
Судячи з діяльності наших «культурних еліт», представлених в медіа, цей урок ми не тільки не засвоїли, але навіть не починали вчити.
Перемогою умовно можна вважати досягнення заявлених і суспільно схвалених цілей. Проблеми нашої ситуації в тому, що, по-перше, цілі в поточних умовах не завжди можуть бути однозначно і незмінно заявлені, а по-друге, цілі у різних груп, залучених в конфлікт, істотно розрізняються.
Цим і обумовлена відсутність загальних визначень і загальноприйнятих критеріїв щодо цілей війни.
При цьому, виходячи з оборонного характеру нашої війни, очевидною для всіх метою є не-реалізація планів противника, тобто недопущення раніше згаданої ліквідації національної державності України в існуючій формі шляхом її окупації і подальшого розчленування. Ця мета була нами безумовно досягнута. Але чомусь представники наших інтелектуальних еліт воліють про це не згадувати. А дарма: базовою тезою пропаганди противника все ще є саме «не-існування України».
Наступною зрозумілою метою є безумовне припинення агресії противника, причому, в будь-якій формі – культурній, соціальній, економічній, політичній, або воєнній. І вже в цьому питанні проявляється відсутність соціального консенсусу – різні групи по-різному розуміють цю мету, а багато хто взагалі не бачить доцільною її реалізацію. Свідченням того є суперечки щодо мовного питання, про «право на альтернативну точку зору», про проведення інженерних укріплень кордону з противником, або про збереження культурних чи економічних зв’язків з агресором.
Повернення окупованих територій – зрозуміла та очевидна мета. Однак, суперечки про статус населення окупованих територій, дискусії навколо необхідності введення поняття «колаборант», та легкість, з якою багато хто готовий огульно відмовитися від своїх співгромадян, демонструють, що до консенсусу в цьому питанні ще далеко.
І це лише базові, доволі очевидні цілі. Щодо інших питань розбіжностей набагато більше.
Саме розбіжність і несумісність цілей різних соціальних груп і є сьогодні нашою найбільшою проблемою. Різні політичні групи, групи в медіа спільноті, групи в суспільстві переслідують різні цілі в поточній війні.
Ціна перемоги – це не лише кількість життів, залишених на полі бою. У певного роду конфліктах може і не бути ніякого «поля». Ціна перемоги – це не кількість втрачених, або захоплених у противника ресурсів. Новітні війни точаться не за ресурси, і не за території. Ціна нашої перемоги сьогодні – це кількість інтелектуальних і етичних зусиль, необхідних для вироблення загальних критеріїв оцінки, загального розуміння нашого майбутнього, зокрема, того, що ми будемо вважати перемогою.
Юрій Костюченко – експерт з безпекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України
http://milnavigator.com.ua/війна-з-росією-яка-саме-перемога-потрі/
