У досить незвичній для публіцистичного стилю манері франківчанка, журналістка Громадського
Анастасія Станко зізналася, що по-справжньому любить місто, в якому живе сьогодні.
Вона зізналася, що завжди заздрила свої подрузі й батьками, котрі живуть у спокійних і тихих районах Прикарпаття, проте зевдовзі зрозуміла, що щаслива саме у Києві.
Малакава радить своїм читачам почитати це ніжне поетичне зізнання краянки.
"Недавно бачились з подругою. Подруга приїхала в справах зі Львова. Подруга все життя прожила в квартирі на площі Ринок. Я їй завжди по доброму заздрила, бо тут ну лише вимовіть це словосполучення: квартира на площі Ринок, можете додати ще дерев'яні сходи.
З подругою ми зустрілись на Пейзажній алеї, подруга нарікала на відстані і метро і людей в ньому, котрі - як зомбі.
А перед цим я сюди - на Пейзажну алею привела батьків. Вони приїхали з Франківська. Їм теж я по доброму у довгі київські зимові вечори заздрила. Будинок біля озера, місто, в якому всі всіх знають, в якому для тебе обов'язково знайдуть вільний столик серед усіх повністю зайнятих столиків, але ж для тебе - як для постійного клієнта точно знайдуть, де в магазин можна прийти без грошей, бо теж же ж тебе знають, тобі довіряють, все побудоване на знайомстві.
Тато звісно теж нарікав. Здебільшого на пам'ятники, котрі так недоречно вилаштувались на печерських пагорбах.
І от валяючись на траві на пейзажній алеї, перед тим піднявшись по узвозу з подолу, на якому від самосаду перейшли до малесенького кафе на розі Волоської і Сковороди, сидячи там і дивлячись на церкву у дворі Могилянки, повертаючи голову на ріг дому, де вчилась в British Council, далі сама могилянська школа журналістики, помахати рукою Юрі, котрий в цій самій школі і працює, проходячи повз Можевельнік, у якому вечорами не поміщаються люди і всі сидять просто на тротуарі на вулиці, і повз нас проїздить трамвай, друзі ж сидять просто на подвір'ї за столиками лівін руму, там, де я минулого літа врізалась мопедом у машину соліста філармонії, з чого дуже -дуже довго сміялась, я б навіть сказала - сміялась істерично.
Ну і от слухаючи нарікання на Київ всіх цих рідних людей - я далі собі йшла за руку з чоловіком Пейзажною алеєю і думала, що я чогось страшенно комфортно нарешті після стількох років почуваюсь в цьому місті. І це так-так - після 17 у Франківську, 4 у Львові і року у Рівному. Так, я тепер щнаю, що люблю прокидатись саме в цьому місті в квартирі дореволюційного ще дому між Лаврою, галереєю Лавра і церквою, в якій похований Долгорукий, а далі музичною школою, люблю прокидатись під дзвони і розспівування, люблю з нього виходити і йти вранці попри галерею з одного боку і парк з іншого, а повертатись вже через Лаврський провулок, бо там ліхтарі на стінах і бруківка під ногами, люблю заходити в маленьку кав'ярню на площі Слави по каву, там теж уже всі нас знають, нас - це Громадське, а потім вже іти на саме Громадське і на 13 поверсі, працюючи - часом задивлятись у вікно, ви ж знаєте певне цей вид, у добрий день тут видно київське море, не кажучи вже про весь Київ.
Люблю ходити по цьому місту пішки і можу спокійно пройти кілька годин, ну а на велосипеді якби лише забрали одну з гірок, котра веде з Печерська в сторону Львіської площі, а потім, щоб не так важко було крутити вверх з Подолу на цей самий Печерськ - було б взагалі ідеально".
