В серпні 2014 р. на
засіданні Надвірнянського районного штабу національного спротиву було піднято
питання про випадки проросійської агітації. В центрі Надвірної були помічені дві
«поважні дами» далеко за бальзаківського віку, котрі відкрито хвалили політику
Путіна щодо України. Встановити їх особи не становило труднощів - з боку
громадських активістів було прийнято рішення на предмет заяви до «компетентних
органів» на предмет антиукраїнської діяльності добродійок М. та Я. На засіданні
штабу були присутні представники районної влади, котрі зобов’язалися взяти дане
питання під особистий контроль.
Про подальше просування справи мало
що відомо. Та фактом є те, що чоловік однієї з «агітаторок» буквально протягом
місяця отримав посаду директора навчального закладу. Є підстави вважати, що по
даному кадровому призначенню мав місце тиск на керівництво районного відділу
освіти зі сторони чиновників виконавчої влади. Вимальовується цікава «картина
маслом» - окремі члени штабу спротиву лобіювали питання влаштування на роботу
чоловіка «сепаратистки».
По правді кажучи, тоді я не тішив
себе ілюзіями на предмет позитивної діяльності правоохоронних органів на
поприщі протидії кремлівським агентам.
Відомо те, що Служба безпеки України довший час перебувала під
керівництвом офіцерів ФСБ – чекати від них плідної роботи на благо України було
годі. Як правило, більшості виявленим
«агентам» все сходило з рук, їм надавалося право «фору» в кілька діб на
випередження оперативних дій.
Та коли самому довелося потрапити
під шквал подібної проросійської пропаганди все таки вирішив звернутися до СБУ.
На теренах Надвірної об’явився
такий собі «Грузін» - в
середині 90-х він входив до місцевого злочинного угрупування. За рекет відбував
кількарічне покарання. Із в’язниці повернувся
палким сповідником християнської віри. З невеликою групою однодумців
взявся за створення в Надвірні релігійної громади православної церкви
Московського патріархату, в якій певний час виконував обов’язки дяка та паламара. Нині працює в Росії
водієм-далекобійником.
Розмова з ним вийшла досить цікава.
Почалося з «прокльонів та анафеми» за те, що не дав дозволу на реєстрацію
вищезгаданої релігійної громади та не виділив землі під будівництво храму.
Загалом, на час моєї каденції, в компетенцію міського голови не входила
реєстрація релігійних громад – та «Грузінові» довести це було неможливо. Дальше
розмова набрала ще більш колоритніших
епітетів: «Путін робить добру справу», «митрополит Кирило мало не
месія», «українці бидло», «Крим це Росія»…
Вважаю, що обов’язком кожного
свідомого українця має бути присічення діяльності подібних осіб. Та в СБУ,
певно, дотримуються іншої думки – на дзвінок в слухавці почув відповідь «нині
субота, передзвоніть в понеділок». По правді кажучи, від таких слів на душі
залишився пліснявий осад. Для повного очищення сумління продублював звернення
на електронну скриньку управління.
За час незалежності в Україні ніби й
не існувало політичної поліції. Та, ніде правди подіти, СБУ доводилося виконувати
певні жандармські функції. Не потрібно приховувати й того, що в певній мірі
скеровувалися вони проти найбільш активних представників українських
національних сил. Нині, коли проти
України, як зі Сходу, так і боку Заходу, ведеться гібридна війна, активізація
саме такої, наголошую жандармської, діяльності є як ніколи бажаною.
Що нині маємо в позитиві? Судовий процес навколо «антиукраїнської
діяльності» Руслана Коцаби виконує роль
блискавковідвода, в який скеровуються удари громадської думки. Руслан
нині сумлінно виконує роль козла відпущення, готуючись, не виключно, в
майбутнього приміряти лаври мученика за правду.
Та «свято место пусто не бывает» - нині «на коцабиному поприщі діють
сотні кацапят». А це вже негативний показник!
Михайло Андрійович
Член Національної спілки журналістів України.
