15 травня 2013 року Пенітенціарна служба та керівництво Качанівської колонії шляхом шахрайства знову не доставили мене до Печерського районного суду м. Києва та навмисне зірвали мою участь у допиті свідка Петра Кириченка у "справі Щербаня". Представники влади свідомо зірвали мою присутність у всіх судових засіданнях з допиту свідків у "справі Щербаня". Вони робили це цинічно, демонстративно, сподіваючись на свою безкарність.
Я під час усіх цих беззаконь, які без тіні сумніву роблять люди в погонах — прокурори, слідчі, працівники колонії, постійно думаю про страшну смерть молодого хлопця Ігоря Індило, якого вбили у відділку міліції за зачиненими дверима.
Я фізично відчуваю, що коїлося в душі молодого хлопця, коли люди в погонах, які мусили б захищати, методично та жорстоко вбивали його.
Я зараз дуже добре уявляю, у якому він був відчаї та безвиході.
Я добре уявляю, у якому стані знаходяться сотні тисяч ув’язнених, життя яких віддано на поталу звірам у погонах та суддям без честі й моралі.
Я твердо знаю, як це докорінно змінити, і сподіваюся, що Господь дасть мені таку можливість.
А зараз я подала заяву про злочин посадовців ДПтСУ та Качанівської колонії, які силоміць, всупереч закону не допустили мене на всі судові засідання з допиту свідків у "справі Щербаня", щоб не дати мені в суді публічно спростувати всі абсурдні твердження прокурорських свідків, поставити їм правильні та вирішальні запитання, захиститися від вочевидь підроблених обвинувачень.
Влада просто боялася, що моя присутність у засіданнях з допиту свідків повністю доведе всю незаконність порушення проти мене справи щодо трагічної загибелі депутата.
Я подала цю заяву про злочин у Харківську обласну прокуратуру не тому, що не знаю, що всі ці прокурори, судді, адміністрація колонії та оточення Януковича є одним злочинним угрупуванням. Не тому, що я вірю, буцімто вони відновлять справедливість і притягнуть до відповідальності винних у тому, що мене позбавили права на захист та ізолювали від судових засідань.
Навпаки, я чудово знаю, що під час розслідування цієї справи вони хочуть "відмити", відіпрати свої брудні мундири та закрити цю справу, сказавши. що я начебто дійсно відмовлялася їхати в суди.
Я усвідомлюю все це, бо ми знаємо, що коли п’яні представники влади за кермом вбивають людей на пішохідних переходах — завжди винні вбиті люди, коли мажори вбивають своїх опонентів або ґвалтують та вбивають дівчат — завжди винні вбиті дівчата та ті, кому не поталанило опинитися на їх шляху.
Ми всі про це знаємо. Саме тому я подала заяву про злочин, щоб показати, що вони — в прокуратурі — "зламають" свідків, підроблять документи, підуть на найстрашніші фальсифікації, але, так би мовити, "доведуть", що я не їхала в суд у "справі Щербаня" з власної ініціативи. Саме своїми розповідями я хочу довести суспільству, що у нас немає прокурорів, міліціонерів, суддів, захисників наших прав та нашого життя. У нас є зграя шакалів, які прикривають свої злочини погонами та використовують свою владу для позбавлення всіх нас залишку прав.
Щоб їх нечесність була публічно очевидною, відсьогодні я починаю вести щоденник цього, з дозволу сказати, розслідування і через своїх захисників буду оприлюднювати написане. Адже суспільство має знати, хто чинить беззаконня за бюджетний рахунок та живе з цього. Відтак почну з 15 травня 2013 року.
Щоденник Юлії Тимошенко
15 травня 2013 року
У 9.45 я передала чергову заяву на ім’я начальника Качанівської колонії та судді Печерського суду м. Києва через начальника караулу, який мене охороняє, з вимогою доставити мене на судове засідання з допиту так званого свідка.
Я оголосила цю заяву в своїй тюремній палаті в присутності сусідки Людмили Олександрівни та запитала, коли прибуде конвой для мого транспортування до Києва. Заяву (третю щодо цього судового засідання) в мене взяли та відповіли, що відносно прибуття конвою нічого не знають.
15 травня 2013 року
О 10.00 я почула по "5 каналу" заяву ДПтСУ, що вони не знають: хочу я їхати в судове засідання чи ні. Начебто я за тиждень до суду не писала ніяких заяв з вимогою моєї доставки.
Я зрозуміла, що треба діяти ще більш наполегливіше і тому об 11.00 вийшла в лікарняний коридор та в присутності всіх охоронців і медичного персоналу оголосила нову заяву з вимогою доставити мене до суду та викликати наглядового прокурора Краснолобова, щоб він забезпечив контроль щодо мого вивезення до суду.
Цю заяву у присутності сімох свідків я вручила начальнику караулу А. Парамею та запитала у нього: "Де конвой, який зобов’язаний вже прибути?" Він взяв заяву та сказав, що про конвой нічого не знає. Все це відбувалося під двома стаціонарними відеокамерами, які офіційно встановлені в лікарняному коридорі.
15 травня 2013 року
О 14.00 у новинах "5 каналу" я почула заяву начальника колонії Колпащікова, буцімто він особисто дві години переконував мене поїхати в суд, однак я начебто відмовилася та провокувала конвой застосувати силу.
Ця заява викликала істеричний сміх у моєї сусідки по камері й обурення медичної сестрички, яка чергувала цього дня. Мені стало зрозуміло, що поганий театр продовжується і що проти такого беззаконня немає прийомів захисту.
Упродовж цілого дня 15 травня ніхто з керівництва колонії так і не зайшов у палату. Цього, зрозуміло, не зробив і конвой. І взагалі, навіть мови не йшлося про те, що до мене начебто приїздив начальник колонії Колпащіков. Скажу також, що наглядовий прокурор Краснолобов до мене так і не з’явився. Все це зрозуміло, бо вони — одне угрупування, об’єднане злочином.
У цей день (в одинадцяте!) за типовою технологією зірвали мою участь в судовому засіданні з допиту свідків у "справі Є. Щербаня". Попередні десять беззаконь відбувалися за іншим, аніж останнього разу, сценарієм. Тоді начальник колонії заходив до медичної палати за день до судового засідання у супроводі своїх підлеглих з одною (іноді двома відеокамерами), ставив мені запитання: чи хочу я їхати в суд у "справі Щербаня"? Я незмінно відповідала: "Так". Після чого всі вони виходили до сусідньої кімнати та складали так званий акт про мою начебто відмову від поїздки до суду.
Про цей акт я, звісно, дізнавалася в день суду і зайвий раз пересвідчувалася, що замість європейської країни з європейськими цінностями режим, незважаючи на те, хто де знаходиться — на волі чи у в’язниці, побудував нам один на всіх концтабір.
16 травня 2013 року
Уже настало 16 травня. Приблизно о 12.30 до мене в тюремну палату завітали наглядовий прокурор Краснолобов та слідчий Харківської обласної прокуратури Якутін, які повідомили мене, що за моєю заявою про злочин відкрито кримінальне провадження №009144 щодо посадовців, які перешкоджали моєму доправленню до суду.
Вони мене запевнили, що щиро хочуть з’ясувати істину. Тоді я попросила розпочати слідство негайно і прямо зараз, поки мою сусідку не примусили казати неправду, поставити їй запитання: чи був 15 травня, у день суду, у нашій тюремній палаті конвой та начальник колонії, які дві години начебто переконували мене поїхати в суд?
Прокурор обурився і відмовився це робити. Але я у його присутності спитала про це свою сусідку. Слід віддати їй належне, вона чітко та зрозуміло підтвердила, що 15 травня, в день суду, ані начальника колонії, ані конвою в нашій палаті не було.
Відразу після такого миттєвого опитування свідка я попросила прокурора та слідчого вийти разом зі мною в коридор до поста охорони, щоб оглянути журнал реєстрації відвідувань нашої медичної палати 15 травня. Прокурор та слідчий почали активно від цього відмовлятися, однак я вийшла в коридор у їх супроводі, взяла зі столу журнал реєстрації і відкрила в їх присутності перелік відвідувачів за 15 травня.
Начальник охорони почав виривати з моїх рук журнал, але я не дала йому це зробити. У присутності прокурора та слідчого я прочитала всі прізвища відвідувачів. Я була переконана, що в списку не буде начальника колонії, оскільки 15 травня він мене не відвідував. Однак дуже здивувалася, коли посередині аркуша цього журналу я побачила підробки: чиєсь прізвище було грубо стерте гумкою, а на цьому місті "красувалося" прізвище начальника Качанівської колонії.
Я піднесла аркуш під лампу денного освітлення, і всі, хто стояв поруч із столом, побачили через "просвіт" протерту на аркуші дірку. Я запитала у прокурора та слідчого, які клялися, що чесно проводитимуть розслідування, чи бачать вони протерту дірку в аркуші та неохайно вписане прізвище начальника колонії.
Після паузи обоє були вимушені сказати, що "так, вони бачать підробку".
Усе це відбувалося в присутності медичного персоналу, начальника охорони, двох жінок-охоронців, прокурора та слідчого. Я попросила негайно провести експертизу фальсифікації та встановити факт злочину. Наглядовий прокурор Краснолобов без складання будь-якого протоколу про вилучення доказів злочину забрав цей журнал і пішов разом зі слідчим, щось сказавши начальнику охорони.
Потім почалася моя зустріч із захисником, але я декілька разів виходила з кімнати для побачень, заходила в палату і бачила, як начальник охорони грубо та жорстко розмовляє з моєю сусідкою по камері і вона плаче.
Я впевнена, що почався процес примусу людини дати неправдиві свідчення. І це тільки початок демонстрації того факту, що прокурори, слідчі, адміністрація колонії — це "одне ціле", якому доручено розправитися зі мною без законів, правил та обмежень.
У цьому своєму щоденнику я буду писати подальшу історію їх злочину. По днях та годинах. Я це роблю не для того, щоб щось комусь довести, а для того, щоб вони — ці оборотні в погонах — знали, що відразу після зміни влади вони постануть перед судом. Так само, як постав Пукач, який також думав, що безвідповідальність буде нескінченною.
Я хочу, щоб сьогоднішні "пукачі" при розслідуванні обставин за моєю заявою про злочин як завжди виголосили, ніби все "ОК", і тим самим вже документально підтвердили факти свого беззаконня, за яке вони обов’язково нестимуть відповідальність.
Українська Правда
