Бізнес жеребкування, або "БИЧ" нашого суспільства

«Пане-пане, дай пару копійок», — мабуть, кожен мешканець Івано-Франківська знає колоритного діда, який часто стоїть на стометрівці і чіпляється до людей…

Жебрак відповідно до тлумачного словника — це людина, у якої взагалі немає грошей, людина, що нічого не має і потребує допомоги, їжі й турботи. Людина, що живе милостинею. Однак, на відміну від бомжа, у жебрака є своя квартира, інша справа — живе він у ній чи ні. Також у більшості з них є сім’я.

ХТО ВОНИ?

На перший погляд, немає нічого простішого, ніж просити милостиню. На перший погляд. Насправді це складне ремесло зі своїми законами та «панятіями». Слово БОМЖ — це міліцейське скорочення, що дуже швидко прижилося в народі. Буквальний переклад цієї абревіатури: «Без Определенного Места Жительства». Самі бомжі більше полюбляють називати себе «бічами», що в їхньому розумінні означає — «Бывший Интеллигентный Человек». Також бомжі — це здебільшого люди, яким нічого втрачати. З часом їхня психіка переживає незворотні негативні процеси, і вони готові піти на будь-який злочин. Адже в’язниця для них — це дах над головою, що дуже актуально взимку.

Хоча в Івано-Франківську вже більше року в них з’явилась альтернатива — будинок нічного перебування. Там можна не тільки переночувати, а й з’їсти щось тепле, помитися, мало того, подивитися телебачення по кольоровому «ящику». Тобто провести час зі смаком. Заробляють вони збиранням пляшок, виконанням брудних робіт, рідше жебрацтвом. Стати бідним досить легко — для цього навіть не потрібно прикладати великих зусиль. А от бути професійним жебраком, та ще й зі своїм прибутковим місцем, не так вже і просто.

Виявляється, однієї порожньої кишені для цього зовсім недостатньо, а скоріше навпаки. Як у будь-якому бізнесі, іноді потрібно спочатку вкласти в цю справу деякий капітал для того, щоб згодом мати гарний і стабільний заробіток. Професійне жебрацтво — справа не менш прибуткова, ніж професійне злодійство. Жебрак — це той же підприємець, щоправда, звільнений від податків.

ЯК?

У жебраків є багато стратегій поведінки. Наведемо деякі з них. Перша стратегія — «незворушність і відчуженість». Вона демонструє крайній ступінь знеособленості жебрака. На обличчі зазвичай застигає нерухома гримаса, що нагадує маску актора.

Такі злиденні завжди дивляться вниз, ніколи — на перехожих. Друга стратегія — «спів і гра на музичних інструментах». Коли ми даємо милостиню, створюється поверхове враження взаємного обміну плати за розвагу. Третя стратегія — «активна агресія», коли прохачі штовхаються, доторкаються до вас, ображають, лаються чи пильно ненависно дивляться.

Найчастіше на агресивні прохання допомогти відгукуються жінки. Наступна стратегія, на думку психологів, є найуспішнішою моделлю поведінки жебрака для отримання милостині.

А саме: доброзичливе особисте звернення, демонстрація покірності. Зазвичай це нікого не залишає байдужим. Відповідно до цих стратегій є й особливі класифікації жебраків. Найбільш розповсюджений вид жебрацтва це «мамаха». Так називають жінок, які побираються з дитиною на руках. Вони збирають найбільшу касу. За ними йдуть «вояки» — нібито ветерани всіх можливих війн і так звані учасники подій у гарячих точках.

Вони вдягають на себе військову форму, демонструють каліцтва, нібито отримані на війні. «Біженці» — ходять по домах, збираючи гроші, речі, все, що дають. Речі потім продають, або міняють на горілку та харчі. «Інтелігенти» — ввічливі попрошайки, що прикидаються інтелігентними людьми. Вони грамотно мотивують своє прохання, іноді підкріплюючи його псевдоофіційними листами. «Хами» — вимагають гроші, погрожуючи вимастити вас брудом, чи залишатись у вашій присутності весь час, доки ви йдете по вулиці. Це найнеприємнійші з суб’єктів жебрацької діяльності. «Мандрівники» — це ті, хто відстали від поїзду і тепер збирають гроші на квиток. Під кінець дня заробіток «мандрівника» становить суму, якої вистачило б навіть на дорогу до Магадану. «Могильники» та «церквушники» — ті, що просять на цвинтарях та коло церков.

ДЕ?

Злиденні вибирають собі місця там, де проходить багато людей, здатних допомогти їм матеріально. Також у них є багато й інших хитрощів: наприклад, розумні жебраки знають, що за милостинею треба простягати капелюх або кружку. Виставлена, м’яко кажучи, не зовсім чиста рука викликає у більшості людей огиду, багато хто зовсім не хоче доторкатися до брудного жебрака. Ще більшість розумних прохачів знає, що треба вибирати собі таке місце, щоб тебе було видно заздалегідь. Бо поки людина йде, у неї має бути достатньо часу на роздуми: давати чи не давати милостиню.

Саме тому в Івано-Франківську ви ніколи не зустрінете жебрака, який би просив у якомусь закутку, соромлячись своєї «біди». Найчастіше вони просять на перехрестях декількох вулиць, на площах. І ще. Чи задумувались ви, чому жебраки не просять у так званих спальних районах? На околицях ви їх зустрінете хіба що біля місцевих церков або ж на ринках.

Жебракують навіть у кав’ярнях. Зараз в Івано-Франківську вже багато закладів, де стабільно ошиваються такі прохачі. Та вам не здається дивним, що в одних закладах вони є, а в інші навіть не потикаються? Будьте певні, ті кафешки, де жебраки роблять обхід відвідувачів, отримують від них стабільний відсоток. Кожного дня… Серед величезного розмаїття жебраків тих, хто дійсно збирає на крихту хліба, можна зустріти не так багато.

А ще ходять чутки, що більшість злиденних працює під так званим «кримінальним дахом» і одержує за працю фіксований оклад.

Самостійних жебраків практично немає. Усі вони знаходяться в рабстві в злочинних угрупованнях або ж утворюють власний клан. Кажуть, що для кожного такого жебрака встановлено обов’язкову норму денного заробітку. Якщо норму не виконуєш — тебе жорстоко б’ють.



ПІД КУПОЛАМИ — ЯК У БОГА ЗА ПАЗУХОЮ

Особлива когорта — жебраки коло храмів, адже вважається, що вони заробляють найбільше. Нічого дивного тут немає, церква — прибуткова справа. Людина, що відвідує дім Божий, налаштована на благі справи. Нерідко люди йдуть до церкви, щоб щось у Боженьки попросити. А заради Його благословення і прощення здатні на хороші вчинки, такі, наприклад, як допомога бідним і знедоленим жебракам. До того ж нещасний жебрак ще й за спасіння твоєї душі помолиться.

Хоча біля храму не так вже й легко влаштуватись. Кореспондент «Репортера» особисто був свідком сцени, коли ватага підлітків циганів біля однієї з церков обласного центру вигнали з її території прохача-одинака, що вмостився біля воріт. Після цього випадку він з’являвся біля дому Божого тільки рано-вранці та ввечері. У такий «небізнес» час циган не було. Вони зазвичай з’являються приблизно о 12 й дня, коли служба добігає до свого кінця і люди виходять з церкви.

Цигани взагалі окрема тема. Вони завжди працюють «бригадами». Такі «спецпідрозділи» працюють згуртовано біля церков, або розпорошено на міських майданах. У будь-якому випадку вони розташовуються по периметру майданів та вулиць так, щоб зайняти найбільш насичені людьми місця, а також, щоб не втрачати з поля зору одне одного. Більшість прохачів на вулицях неохоче розповідають про своє ремесло.

Один знедолений дід, назвемо його Андрій, спочатку не хотів розповідати, чим він заробляє на життя. Та поступово зізнався, що просить милостиню біля Кафедрального собору. Та й то виявилось, що просить тільки у спеціальні дні — або по неділях, або ж у великі свята. Працює сам, тому спокійно відстояти біля церкви йому вдається тільки у дні, коли там багато людей. Тоді «круті» жебраки не чіпають одинаків. Та й то часто треба ділитися. Втім у прості дні одинак ніколи не стане біля тієї ж Катедри просити. Його майже одразу «чемно» попросять забратися із храмової площі і зайняти місце десь «за рогом». Цікаво, що, за твердженням самого діда Андрія, священики ніколи не подають жебракові. Це й не дивно. «Люди в чорному» роками спостерігають штовханину жебраків за місце «під куполами» і знають, що більшість з них не бідує матеріально.

Раніше на площі Шептицького часто можна було бачити чоловіка з милицями, що мовчки із пластиковим стаканом у руках сидів на фонтані зі скульптурою Богородиці і просив милостиню. Та коли поряд біля Катедри з’явилася жіночка, що на всю площу голосила про хвору дитину, він невдовзі змушений був перейти у протилежний бік площі — на початок вулиці Низової. Там просить і зараз. А біля Катедри ж стоїть вже інша жіночка, яка, щоправда, звертається до людей з аналогічним проханням допомогти хворій дитині. «Святе місце порожнім не буває»…

ВАМ І НЕ СНИЛОСЬ…

Денний заробіток залежить від спеціалізації жебрака. За чутками, подекуди за день вони «зшибають» таке «лаве», яке пересічному трударю, що «живе на одну зарплатню», навіть не снилось. Більше всього подають дітям від 6 до 12 років. Їхній заробіток може скласти до восьмисот гривень за добу. Далі йдуть жінки з грудними дітьми. Їхня норма — близько шестисот гривень за день. Далі йдуть злиденні з тваринами, адже собакам іноді подають більше, ніж людям. Потім — ветерани у камуфляжі та інвалідних візках. Вони в середньому заробляють до трьохсот гривень на день. А звичайні здорові чоловіки користуються найменшим попитом. Більше ста гривень заробляють рідко.



БЕЗСИЛА НАВІТЬ МІЛІЦІЯ

В Радянському Союзі була відома стаття «тунеядство». Її суть — якщо не працюєш, то сидиш. Зрозуміло, де… Хоча з цим в радянському суспільстві теж перегинали палицю. У шістдесятих роках нобелівського лауреата Йосифа Бродського посадили по цій самій статті. Коли суддя запитав його про те, чим займається, поет відповів «пишу вірші», на що суддя глибокодумно зауважив, що такої професії не існує і підсудного вислали «за сто перший кілометр».

Та у наш час, коли практично у кожній країні офіційно зареєстровано мільйони безробітних, така стаття не має права на існування. Зараз ми маємо демократичне суспільство і правоохоронці ніяк не можуть повпливати на повнолітню людину, що просить милостиню. Злочину вона не чинить і якщо має паспорт, міліціонери не мають права навіть її зачепити.

Інша справа з неповнолітніми. Жінки з дітьми на руках жебракують на вулицях і в транспорті, у холод чи спеку, під вуличний шум та гамір. Дитина, як правило, завжди спить або ж безсило водить довкола очима.

Справа в тому, що аби вона не заважала «роботі», її підпоюють снодійним, алкоголем або ж наркотиками. Про це стверджують медики та правоохоронці. Особливо ціняться діти з рахітом, або якимись каліцтвами. У таких випадках дитина стає простим інструментом для бізнесу, адже без неї жінці дадуть значно менше.

Саме явище жебрацтва серед неповнолітніх і залишилось єдиним, у що можуть втрутитися правоохоронні органи у вуличній імперії. 12 січня на сесії Івано-Франківської міської ради депутат Валентина Юрків подала депутатський запит щодо проблем використання людей з обмеженими можливостями та дітей у жебрацтві. Звичайно, правоохоронні органи та соціальні служби розглянуть його, але видається, що нічого екстраординарного вдіяти у цій ситуації не зможуть…

P. S.:

Давати чи не давати милостиню, вирішувати вам, та коли опускаєте гроші у руку (шапку, склянку) пам’ятайте, що найчастіше цим ви сприяєте розвитку страшного ремесла, від якого часто гинуть люди, а найгірше — ні в чому не винні діти…



ДО ТЕМИ

Як показує історія, вирішити проблему жебрацтва неможливо. На Русі жебраків любили і ставилися до них шанобливо. При Ярославі Мудрому вони навіть одержали у суспільстві юридичний статус і називалися людьми церковними. Той факт, що злиднів підтримували на державному рівні, підтверджується в багатьох історичних літописах. Відповідно до історичних документів у чеському місті Кутна Гора в 1443 році було засновано товариство жебраків. Але згідно з його статутом потрапити до нього міг далеко не кожний.

Членами товариства могли стати тільки літні шахтарі, яких через вік вигнали з роботи. Були й інші обмеження: милостиню дозволялося просити лише перед міськими церквами. Це яскраво демонструє, що вже тоді професійне жебрацтво було чітко налагодженим «виробництвом» зі своїми законами та ієрархією.

У ХІХ столітті французький вчений Людовік Полпана протягом 10 років, переодягнувшись у лахміття, вивчав життя жебраків і дійшов висновку, що більшість з них мають стійку відразу до праці. Варто їм запропонувати роботу — і вони негайно зникнуть.



За матеріалами: газети "Репортер"